Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
І лише Муровець не виказував своїх почуттів. Він слухав Вітька з таким виглядом, ніби все це було йому давно відоме.
— Що ж ви мовчите, дядьку Ільку? — напосівся на велета Олешко, коли Вітько закінчив розповідь — Ви що — знали про це, га? Й мовчали?
— Справді, Ільку — підтримав Олешка дід Овсій. — Скажи щось: бачиш, що тут твориться?
— Та бачу, — відказав йому Ілля Муровець і звернувся до Вітька. — Ти сестрі... тітці Миланці розповів про себе?
Вітько кивнув головою.
— І Росанці теж, — сказав він.
— А вони що?
— Сказали, щоб я мовчав. Нехай усі думають, ніби я й справді їхній Мирко.
— Добре, — схвалив Муровець і підвівся.— Що ж, поїхали.
— Як? — здивувався Олешко. — Оце й усе, що ви хочете сказати?
— А ти чого чекав? Сторожі я загадаю й надалі стежити за норою. Відкриється — відпустимо хлопця. А як ні — то вже нехай вибачає... — Велетова рука легенько торкнулася до похнюпленої Вітькової голови. — Ну ж бо, парубче, тримайся. Тут уже нічого не вдієш. Треба чекати.
Назад поверталися, коли землю оповили сутінки. Попереду мовчки їхали дід Овсій з Муровцем. Певно, вважали, що Олешко здатен краще розрадити безутішного Вітька.
А Олешка аж розпирало від цікавості.
— То, кажеш, у тому, як його... вертольоті сидить людина?
— Так... — надсилу відказав Вітько.
— Як ото я сиджу на возі? Дивина, та й годі...
Олешко на хвилю замовк. Не інакше, як уявив себе усередині того вертольота.
— Дивина, — повторив він. — Слухай, Мирку, а у вашому часі хоч щось чули про нас?
Вітько мимоволі посміхнувся. Добре, коли поруч така невгамовна й цікава людина, як Олешко! Бо наодинці зі своїми думками Вітькові було б значно гірше.
— Чули, — відказав він. — Ще й як чули! І про тебе, і про дядька Ілька...
— Чуєте, що Мирко каже?! — загорланив Олешко до вершників, що ледь мріли в сутінках. — Він каже, що в їхньому часі знають про нас!
— Ще б не знати, — буркнув Ілля Муровець. — Особливо про тебе.
— Тю на вас, дядьку! — відмахнувся Олешко. — Мирку, а скажи-но... а як мене у вас зовуть?
— Альоша...
— Калоша?! — спалахнув Олешко.
— Та ні, — всміхнувся Вітько. — Альоша. Альоша Попович.
— Тю... А чого Альоша, а не Олешко?.. От понавигадували! — Олешкове обличчя спохмурніло. Проте не надовго.
— Ну, та що вже вдієш... — сказав він. — Як повернешся колись у свій час, то скажеш їм моє справжнє ім'я... А тепер дай-но ще раз гляну на оту твою річ...
Вітько простяг Олешкові ліхтарика й сказав:
— Можеш взяти його собі.
Олешко недовірливо глипнув на Вітька.
— Назавжди?
— Назавжди.
— Ну, Мирку! — тільки й спромігся сказати Олешко. А за мить поцікавився: — А що я з ним робитиму?
— Ну, що завгодно... Взагалі цей ліхтарик для того, щоб освітлювати вночі дорогу перед собою.
— О, це те, що нам треба! Ану, спробую...
Яскравий сніп світла вперся в темну очеретяну стіну. Потому гайнув у піднебесся.
— Ого! — вихопилося в Олешка. — Справжнє тобі Змієве око!
Захоркали й злякано затанцювали коні. Звіддалік долетів стривожений голос Муровця:
— Гей, Олешку! Що ти робиш?
— Дорогу освітлюю, дядьку Ільку! Дивіться! Куди тому Змієвому оку!
Промінь світла вихоплював з темряви чагарники, траву під ногами... Зненацька зупинився на обличчі Муровця. Той поспіхом затулив долонею очі й сердито гримнув:
— Та зроби щось йому, аби не сліпило! Нічого не бачу.
— От же ж бісів син свого батька! — подав голос і дід Овсій. — Геть коней схарапудив!
— Нічого не схарапудив, — заперечив Олешко і спрямував промінь на дорогу. — Їм же зручніше буде. Бачите, як видно?
І тут від Римова долинув квапливий передзвін. Олешко застиг.
— Що це? — запитав він. — Ніби на Городищі у било б'ють.
— Та зроби щось з тим світлом! — розлютився Муровець.
— Аби я знав, як це робиться, — знічено відказав Олешко. — Мирку, як його загасити, га?
Мирко натис на кнопку і довкола знову запала темрява. І в тій темряві чути було віддалені удари по металу.
Потім один за одним у Городищі почали спалахувати крихітні вогники.
— Тривога! — спохопився Олешко. — Мерщій до Городища!
— Стривай, — зупинив його Муровець і прислухався. — Схоже, сюди хтось жене кіньми. — І раптом розреготався так, що коні знову схарапудилися. — Не інакше, як нам на допомогу поспішають!
— Яка там допомога? — не зрозумів Олешко.— Навіщо вона нам?
— Ну, аякже! Хлопці побачили світло біля Сули і подумали, що то Змій налетів на нас.
— Мабуть, так воно і є, — згодився дід Овсій і накинувся на Олешка: — От же ж дурень! Застав такого Перунові молитися, то він і лоба розіб'є!
— Та хіба ж я знав... — розгублено промимрив Олешко. Проте одразу знайшовся: — Слухайте, та це ж чудово! Ми їм скажемо, що Змій і справді накинувся на нас. А ви, дядьку Ільку, я-ак дали йому! А ми я-ак додали! І все — немає Змія. Знову дременув до своєї нори.
І Олешко поспішно заховав ліхтарика в кишеню.
— Мене не вплутуй, — попередив Муровець. — Сам заварив цю кашу — сам і їж.
— І з'їм. Була б каша, а рот завжди знайдеться!
З лісу до них наближалися вогні смолоскипів.
Тієї ночі у Римові мало хто спав. Усі тільки й переповідали один одному всілякі жахи про Зміїв напад. А також про те, як Олешко Попович, що опинився найближче до Змія, вийшов переможцем у жорстокому двобої... І ніхто не звернув увагу на те, що Муровець при цьому загадково гмукав у довгі вуса, а дід Овсій сердито плювався і називав когось брехлом несосвітенним.
Володимир Мономах
Спостережник Панько сидів на нижньому щаблі, помацував ногу в котику і люто лаяв невідь-кого. Він щойно злізав із сторожової вежі і оступився на рівному.
— Ох же ж і розтелепа, — сказав йому дід Овсій. — Навіть лазити по людському не вмієш.
Спостережник хотів відказати щось гнівне, але
