Шепіт на вітрі - Алан Маршалл

class="book">Стежка пішла вгору, Пітеру й Сірій Шкурці довелось напружити всі сили, щоб одірватися від котів, які наступали їм на п’яти. Котів ставало дедалі більше, вони насувалися зусебіч, але друзі проносилися повз них так швидко, що хижаки не встигали навіть вистрибувати з-за кущів.

Зараз усе залежало від витримки, а її Пітеру й Сірій Шкурці не бракувало. Верещання переслідувачів стихало вдалині. Пітер пустив Місячне Сяйво риссю, аби поні перевів подих.

— Тепер вони до нас ніколи не посунуть, — мовила Сіра Шкурка, яка почувалася героїнею. Пітер нічого не відповів. Він страшенно втомився, йому хотілося якнайшвидше знайти місце для ночівлі.

Друзі піднялися на верхівку гори, звідки видно було ліс, що простягався довкола. Вони застигли в мовчанні. Перед ними височів Останній пагорб, на гребені якого росло червоне гумове дерево. Здавалося, сукуватий стовбур зігнувся під тягарем старих покручених віт. Ті віти тягнулися в небо, щоб увібрати в себе сонце та дощ і віддати їх дереву, часткою якого були.

Пітер і Сіра Шкурка кинулися до дерева. Поні легким галопом виїхав на зарослу травою галявину, Пітер зіскочив на землю. Слідом за ним з’явилася Сіра Шкурка. Дерево, про яке абориген сказав південному вітрові, що воно старе як світ, стояло непорушно. Воно вчепилося в землю своїм могутнім корінням так міцно, що ніякий буревій не зміг би його звалити. Сама присутність цього велета сповнювала друзів неабиякою силою. Тепер для них не було нічого неможливого. Вони твердо знали, що знайдуть прекрасну принцесу.

Друзі зголодніли. Сіра Шкурка дістала із сумки стіл, стільці та страви, гідні принца. Вони сіли їсти і зійшлися на думці, що це найкраща трапеза з усіх, які вони їли досі. Після вечері друзі прибрали начиння в сумку, а Сіра Шкурка витягла звідти два спальних мішки, які вони розгорнули і розстелили так, щоб лягти головами до стовбура дерева. Вони розсідлали Місячне Сяйво і пустили його пастися у високу траву на галявині.

Друзі лежали й чекали, поки зійде місяць. Південний вітер обіцяв, що в його світлі Пітер побачить замок прекрасної принцеси.

У східній частині неба замерехтіло слабке сяйво. Воно освітило дерева, які застигли в чеканні срібного фейєрверка, що сповіщав про появу місяця. Жовта ламана смуга з’явилася на обрії. Вона швидко збільшувалася й нарешті перетворилася на золотий диск, що спирався на край землі. В його сяйві окреслилися контури башт і зубчастих стін величного замку.

У них над головою листя червоного гумового дерева почало шелестіти, почувся шепіт. Звуки злилися у низький приємний голос. Дерево казало:

— Пітер, ти бачиш замок прекрасної принцеси. Твої пошуки наближаються до кінця. На тебе чекає ще багато труднощів, але ти сміливий хлопець і любиш людей. Чарівна пелюстка завжди тебе захищатиме і даватиме тобі силу для досягнення високих цілей. Вона змінила життя тих людей, з якими ти зустрічався під час подорожі, і, хоч деякі з них були жорстокі й лихі, тепер вони допомагатимуть людям, яких зустрічатимуть на своєму шляху, і ніколи їх не кривдитимуть.

Завтра в тебе багато справ, але до замку вже недалеко. Дикі істоти не нападатимуть на вас. Шукай можливості зустрітися з прекрасною принцесою. А зараз спи. Ніхто й ніщо не турбуватиме тебе в затінку моїх віт.

Дерево махнуло гілкою й привітно торкнулося Пітера своїм листям.

Хлопцю дуже сподобалося це дерево.

— Чула, що воно казало? — прошепотів він Сірій Шкурці.— Ще й торкнулося мене листячком. Це чудово!

— Здається, то воістину друг, — промовила кенгуру, засинаючи.

Коли друзі спали, дерево накрило їх своєю затишною тінню. А коли стемніло, одяг Пітера змінився. Тепер це було вбрання принца, та й сам Пітер уві сні мав вигляд справжнього принца.

Розділ 10
Зустріч з баньїпом

Уранці наступного дня Пітер і Сіра Шкурка спакували свої речі і вирушили в путь. Вранішнє сонце відкидало на стежку довгі тіні дерев, які мерехтіли на обличчях друзів.

Пройшовши милі зо дві, вони побачили замок. Стежка круто спускалася вниз. Під ними громадилися гарматні башти, вежі й зубчасті мури величезної споруди. Віконця мурів були загратовані, як у в’язниці. Лише одне з них, вузеньке, напівкругле, під самим дахом головної вежі, було без грат. Сотні пташок сиділи на його підвіконні й пурхали навколо в пошуках їжі, яка була розкидана для них на кам’яному виступі під вікном. Пітер здогадався, що то віконце кімнати, де живе ув’язнена прекрасна принцеса. Самої принцеси видно не було. Мабуть, вона щось робила у своєму покої.

Глибокий рів оточував замок, вода в ньому була темна і спокійна. Потрапити до замку можна було лише по звідному мосту, перекинутому через рів. Міст з’єднував ворота замку з дорогою, якою йшли друзі і яка обривалася біля рову. Зараз міст був піднятий і висів на міцних ланцюгах, перепущених крізь мур замку й приєднаних до підйомної машини.

За мостом вони побачили величезну оббиту міддю браму. Металеві завіси на півкруглих дерев’яних стулках виблискували на сонці. Четверо рицарів, вишикуваних лавою, могли б проїхати цією брамою, висота якої була така, що підняті знамена і стяги вільно проходили під аркою, не торкаючись її. Брама стояла замкнена на засув. Будь-яким тараном було годі пробити її.

Замок огинала дорога рудувато-брунатного кольору. Подекуди вона відходила від рову й губилася в лісових смугах, потім з’являлася знову біля брами замку. Край дороги, десь у сотні ярдів від підйомного мосту, росло старе гумове дерево, розлогі віти якого створювали оазис прохолоди й затінку в цей спекотний сонячний ранок.

Під гумовим деревом на спині, склавши пазуристі лапи на гладкому череві, лежала дивна тварина. Стоячи, вона нагадувала б динозавра, бо була величезного зросту, але зараз виглядала досить сумирною, оскільки спала глибоким сном.

Пітер і Сіра Шкурка вийшли з лісу і, наблизившись до цього чудовиська, почали його розглядати. В нього було тіло гігантського вомбата, товстий гнучкий хвіст кенгуру, довга шия жирафа і голова дракона. Але, на