Шепіт на вітрі - Алан Маршалл
Він гнав поперед себе зграю кенгуру, яка, не витримавши бігу, кинулася вбік, даючи йому дорогу. Ему, довгі шиї яких стирчали мов піки, стрімголов тікали від Віллі-Віллі.
— Мені це не подобається, — сказала Сіра Шкурка. — Зовсім не подобається.
— Мені теж, — мовив Пітер. — Мене жах бере.
Він стрибнув на спину Місячному Сяйву, Сіра Шкурка стала поруч і вчепилася в підпругу поні.
— Я дав йому чарівну пелюстку, — згадав Пітер. — Він не скривдить нас, я впевнений.
Все одно хлопець хвилювався.
— Мені страшно, — сказала Сіра Шкурка, кусаючи нігті,— але цей Віллі-Віллі втратив контроль над собою. Він невправний водій. Тримайся міцніше! — раптом закричала вона.
Віллі-Віллі змінив напрям руху і тепер мчав прямо на них. Піднявся вітер. Сіра Шкурка ткнулася мордочкою в сідло, Пітер нахилився і сховав обличчя в гриві Місячного Сяйва, яка тріпотіла од вітру.
У страшенному гуркоті курява повисла над ними гігантською баштою. Листя й гілля кружляли, мов комахи навколо світла. Гримів грім, щось скриготало, стовп звивався, неначе змія, що корчиться від болю. Пил хитнувся на друзів і накрив їх собою. Вони чули лише шум вітру.
Пітер і Сіра Шкурка відчули, як невидимі руки схопили їх і жбурнули в шалену круговерть. Місячне Сяйво кинувся вперед, став дибки і потяг за собою Сіру Шкурку, яка відчайдушно чіплялася за його збрую. Але ремінці вислизнули в неї з лап, і вона ледь не впала на землю.
Почуття в Пітера було таке, наче він осідлав дикого коня. Хлопець стиснув коліна і міцно вріс у сідло. Він відчув, що Місячне Сяйво робить кола, але раптом їх викинуло з куряви й темряви в тихе спокійне місце, на дно височенного циліндра з гладкими стінами, що крутилися навколо них. Друзям здалося, що вони потрапили в гнучку трубу, яка сягала неба. Її верхівка губилася у темряві грозових хмар, що громадилися над смерчем. Всередині труби було тихо, а ззовні, із-за стін долинав глухий рокіт важкої ходи Віллі-Віллі. Чоловік сидів собі на стільці, який нерухомо завис у повітрі, та й попивав чай, підливаючи його з фляги. Поруч плавали ще два стільці.
— Прошу, — сказав Віллі-Віллі, гостинним жестом запрошуючи їх сісти. — Я тримаю ці стільці в пустелі, там я завжди можу їх підхопити, коли мені заманеться подорожувати з комфортом.
— Ви впевнені, що стільці витримають нас? — запитала Сіра Шкурка. — Вони ж ні на що не спираються.
— А як же літаки? — відказав Віллі-Віллі. — Адже в них також стільці.
— Так, але то зовсім інша річ, — мовила кенгуру.
— Ці стільці витримають навіть слона, — запевнив чоловік.
— Добре, побачимо, — сказала Сіра Шкурка й витягла з сумки слона. Це був той самий слон, якого вона виймала, коли вперше зустріла Пітера. Тварина гнівалася:
— Послухайте! Ви що, витягатимете мене із своєї сумки щоразу, коли у вас виникатиме суперечка? — запитав слон сердито. — Мені набридло.
— Я лише хочу попросити тебе сісти на цей стілець, — пояснила Сіра Шкурка. — Сідай-но! Тебе запрошує хороша людина.
Слон, бурмочучи щось собі під носа, сів на стілець.
— Ось, подивіться! — вигукнув Віллі-Віллі. — Стілець навіть не здригнувся.
— Ви мали рацію, — погодилася Сіра Шкурка, а тоді звернулася до слона: — Дякую, друже. Пробач, що потурбувала тебе.
— Ніколи більше цього не робіть, — дорікнув слон і хотів ще щось сказати, але Сіра Шкурка схопила його й кинула в сумку, де він і зник. Кенгуру примостилася на стільці.
— Тобі, маючи такий талант, треба поводитися обережно, — сказав Віллі-Віллі. — Цей смерч не годиться для того, щоб переносити слонів. Уся ця споруда може розпастися, і ми зламаємо собі карк. Між іншим, ми значно уповільнили ходу. Мені треба переключитися на другу швидкість.
Він дістав з кишені коробку передач, пристібнув її до свого чобота й почав смикати важіль зміни швидкостей, аж поки смерч збільшив оберти.
Чулося: поп, поп, бух, бух. Віллі-Віллі увімкнув максимальну швидкість, і смерч закрутився в шаленому вирі.
Пітер зручно всівся на вільному стільці. Місячне Сяйво став поруч з ним, не звертаючи уваги на шум навколо. Його зовсім не хвилювало те, що він висить у повітрі. Поні закинув голову і насторчив вуха. Пітер нахилився й поплескав його по шиї.
— Увага! — промовив Віллі-Віллі, тон якого раптом зробився дуже офіційним. — Бажаю всім приємної подорожі. Зараз ми на п’ятсот футів випереджаємо попутний вітер і морську течію. Наші координати — шістдесят п’ять градусів довготи та двадцять три градуси широти. З півночі йдуть тумани. Температура в Дарвіні вісімдесят дев’ять градусів, у Мельбурні — п’ятдесят два. У випадку якоїсь загрози застебніть ремені безпеки і приготуйте один із рятувальних плотів, що містяться під вашими стільцями. Бажано, щоб під час посадки він був накачаний повітрям. Перед приземленням підстеліть його під себе. Дякую за увагу. — Чоловік скінчив свою промову й кахикнув, підкреслюючи цим важливість сказаних слів.
— Всього того, що ви нам наговорили, я анітрохи не розумію, — поскаржився Пітер, якому ця промова здалася безглуздою.
— А мені сподобалася промова, — сказала Сіра Шкурка. — Цікаво було дізнатися, що температура в Дарвіні вісімдесят п’ять градусів. Мене турбує лише те, що під час посадки пліт має бути наповнений повітрям. Це накладає неабияку відповідальність на пасажирів у разі аварії.
— Все це цілковита нісенітниця, — наполягав Пітер.
Раптом труба заповнилася сіном, яке крутилося навкруги, черкало друзів по обличчю, літало попід руками й ногами, стрімкою спіраллю піднімалося вгору і налипало на стіни циліндра. Важкі спресовані тюки сіна й соломи рухалися по колу під стільцями. Пітер почув чиїсь сердиті голоси, що долинали із землі.
