Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова

Дракон замовк, поринувши у спогади, а потім повів далі:

— Король тримав наше знайомство в таємниці. Один тільки Горк про те й знав. Цей пройдисвіт, щоб його дощ намочив, намовляв старого мене до звіринцю посадити, за гроші показувати, мовляв, у скарбницю приварок. Та король відмовився. «Нехай, — каже, — живе на волі». А перед смертю синкові своєму про мене розповів, так і так, мовляв, доглянь за дракошою.

— А принц? — запитала Липочка.

— Вони з Гором знюхалися, краще не придумаєш. Синок виявився ще той хлюст. Нічого, каже, даремно харчі проїдати. Візка овочів на місяць пошкодував. Одне слово — жаднюга! Велів мені харчі відпрацювати. Під час коронації спецефект влаштувати забажав. Пригрозив, що, коли я відмовлюся, мене до звіринцю посадять. Ну а далі ти знаєш. Я півроку здобувався на силу, щоб разок вогнем дихнути. А тепер що? Прибуде принц, а я замість того, щоб феєрверк влаштувати, пшик та й годі? Сидіти мені у звіринці за ґратами.

Слухаючи дракона, Липочка забула про своє лихо. Що важить осиний укус у порівнянні з його бідами?

— Може, я допоможу? — запропонувала дівчинка.

— Чим? — зітхнув дракон.

— Хіба мало чим? Між іншим, моя бабуся чарівниця, і вона мене навчає. Хочеш, я зроблю так, що ти дихатимеш вогнем без передиху? — запропонувала вона.

— Не жартуєш?

— Сам побачиш, — з гордістю сказала Липочка і дістала Щоденник.

«Хочу, щоб дракон завжди дихав вогнем», — вивела вона, але як тільки дописала останню літеру, напис зник, а замість нього виник інший: «Небезпечно для життя!».

— Ну? — дракон з надією дивився на дівчинку.

Липочка зітхнула.

— Не виходить. Адже я ще лише вчуся.

— Що ж, спасибі, що спробувала допомогти, — сказав дракон. — А ти як тут опинилася?

— Випадково. Мене оса ужалила. — Липочка показала на заплиле око. — Я пішла шукати засіб від укусу, а капці-скороходи неначе збісилися. Старі вже, от і збилися з курсу.

— Капці привели тебе, куди треба. Лише в мене ти можеш дістати найкращий засіб від укусу оси, — заявив дракон.

— У тебе є ліки? — пожвавіла Липочка.

— Скільки завгодно. Підставляй око.

— Навіщо?

— Я в нього плюну.

— А ти певен, що це допоможе? — недовірливо запитала Липочка.

— Авжеж! Від укусу кращого за драконів плювок нічого немає. Він навіть зміїний укус лікує. Але, звичайно, дракон має бути перегорілий, як-от я. Якщо молодий, гарячий плюне, то тримайся! Обшпарить так, що по знахарях замучишся ходити. Ну що, будеш лікуватися?

Липочка не без побоювання підставила око. Щиро кажучи, вона не дуже сподівалася на драконові ліки, але чудодійний засіб допоміг. Пухлина де й ділася, мов чародійною силою.

— Ти просто диво! — вигукнула дівчинка і обхопила дракона за лускату шию.

— Ну ось, хоч комусь від мене користь, — зніяковіло пробурмотів дракон. — А тепер біжи собі, а я чекатиму своєї долі. Притомився я тут з тобою.

Важко дихаючи, він поповз у печеру. Липоччине серце розривалося від жалю. Ну чому вона не вміє правильно загадати бажання!

— Зачекай, а як тебе звати? — окликнула його дівчинка.

— А тобі навіщо? — підозріло запитав дракон.

— Маю ж я знати, кому дякувати.

Дракон ненадовго задумався.

— А не сміятимешся?

— Чесне благородне, — пообіцяла Липочка.

— Яків Еммануїл Феліциус Травожер, — зніяковіло промовив дракон і пояснив: — Травожером мене родичі охрестили. Моє вегетаріанство їм спокою не давало. Чого я тільки не натерпівся! Одного дня на мене шестеро драконів напали. Та ба!

— Невже вони вшістьох тебе не здолали? — здивувалася Липочка.

— Куди їм, — протягнув Яків Еммануїл Феліциус. — Вони м'яса понаїдалися, заважкими стали. А я на травичці та на овочах жвавенький. Так рвонув, що їм мене не догнати. Ех, молодість, молодість…

І тут Липочці сяйнула думка: треба, щоб дракон помолодів, тоді до нього повернеться колишня сила.

— А що б ти зробив, якби знову став молодим? Став би битися з принцом по-справжньому? — запитала Липочка.

— Ще чого! Забагато честі. Узяв би та й полетів. Хотів би я бачити його фізіономію, якби я раптом зник.