Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова

— Не така вже я маленька. І зовсім не огидна, — буркнула Липочка.

Дракон її не слухав. Обхопивши голову лапами, він почав розхитуватися туди-сюди і голосити:

— Пропала моя голівонька! Що мені тепер робити? Битви не буде.

— Ти збирався напасти на принца такого дня? Як не соромно псувати всім свято? — обурилася Липочка.

— Це мені — соромно? Та я скрізь особа постраждала. Посадять мене у клітку. Їй-бо, посадять!

— Чому б тобі не полетіти кудись?

— Та що ти розумієш, дурне дівчисько?! Якби ж я міг! — сердито вигукнув дракон.

Липочка, насправді, нічогісінько не розуміла.

— А ти поясни, — попросила вона.

Дракон помовчав, роздумуючи, чи варто довіряти таємницю першому стрічному, а потім понуро сказав:

— У нас із принцом домовленість. Коли королівський кортеж проїжджатиме повз печеру, я маю вискочити і на всіх нагнати страху. Спочатку принц розмріявся, щоб я налетів згори. Не заперечую, так воно, звичайно, видовищніше, але тут я йому не помічник. Відлітався. Артрит. З ранку сигналу чекаю, коли мені вискочити, а тут ти. Це ж треба було так пошитися в дурні!

— А навіщо лякати людей? — не зрозуміла Липочка.

— Це все принц ваш прегарний. Слава героя йому спокою не дає. Горк нашептав йому, що він повинен привселюдно з драконом поборотися. Ось мені і веліли для годиться вогнем попихкати, хвостом побити, поки Його Величність не зволять на мене налетіти. Тут ми начебто зійдемося в битві. Він побрязкає зброєю. Я попрошу про пощаду. Він герой.

— А хто такий Горк? — запитала Липочка.

— Ти що, з місяця впала? Цього пройдисвіта кожен знає. Горк — начальник ордену Лицарів, королівський радник. Утерся в довіру до принца і на вухо тому наспівує. Якби не Горк, доживав би я свого віку спокійно в рідній печері і горя не знав. А тепер нема видовища — нема й пощади.

— То влаштуй видовище, — порадила Липочка.

— Легко сказати, влаштуй! Не можу я більше вогнем дихати.

— Чому? — здивувалася Липочка.

— От заторочила своє чому. Тому що старий. Це замолоду я був гарячий, що аж-аж-аж! Але я вже давно не той, що раніше. Ось дивися!

Дракон видихнув, але з пащі почулося лише сипіння. Він сумно провадив далі:

— Ганьба на мою бідну голову! Навіть така мацюпуля, як ти, мене не боїться. Знає, що за такою спритною пустухою мені не поспіти. Раніше тікала б не оглядаючись. З платтячка б вистрибнула. Бувало, лечу, а всі дівчата врозсип, як курчата, тільки б не схопив.

— І не соромно тобі було красти дівчат?

— Красти? Та кому вони потрібні! Якби мені й нав'язували яку, задарма б не взяв. Коверзухи самі. Мені моє холостяцьке життя не набридло.

— Чого ж вони тоді втікали?

— Романів начиталися, от і забрали собі в голову: якщо дракон, значить, лише кралечками і харчується. Тьху!

— Виходить, це неправда?

— Як тобі сказати. Трапляються, звичайно, охочі до красунь. Дракон на дракона не припадає. Але особисто я людей не кривдив. Міг підсмажити трішечки надто завзятого сміливця, щоб не розмахував даремно мечем, а до смертовбивства не доходив. Я ж вегетаріанець.

— А хіба дракони бувають вегетаріанцями? — засумнівалася Липочка.

— Ніхто не вірить. Ось і ти туди ж. Так уже вийшло. Можна сказати, помилка юності. Як тільки дракончик вилупиться з яйця, мати дракониха повинна погодувати його м'ясом. А моя матуся, як на зло, відлучилася. Голод — не тітка. Ось я і поскуб, що знайшов — кульбабок. Відтоді м'яса на дух не виношу. Скільки глузувань від родичів витерпів! Кілька разів пробував м'ясо жувати. Не зміг. Гидко якось. Так і прожив усе життя бурлакою. Жодна драконка за мене заміж не пішла.

— А навіщо ти погодився битися з принцом?

— Виходу не було.

Дракон змахнув сльозу. Він ні з ким не міг поділитися своїм лихом, і тепер його потягло на одкровення.

— Я, коли постарів, жив надголодь. Свого городу в мене немає, а за тридев'ять земель літати — сили вже не ті. Іноді тижнями рісочки в роті не було. Від цього зовсім узявся цвіллю. Думав з голоду помру, а тут мене доля з колишнім королем звела. Душевний був чоловік. Узяв мене на повний пансіон. Чи багато мені треба на старості літ? На місяць візок овочів: моркви, капусти, бурячків. Та яблук дві-три корзини. Король до мене, бувало, навідувався, коли погомоніти про мудрі речі, коли в шахи пограти, а коли легенди послухати. Дуже голінний