Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Один карбованець сорок копійок!

Зразу повеселішавши, я швидко вийняв з кишені пом'ятий карбованець, розгладив його і потім висипав на мармуровий столик сорок копійок мідяками. Разом з монетами затесалося кілька насінин, але мені було соромно прибирати їх, і я, насунувши кепку і не озираючись, вискочив слідом за Галею на вулицю.

Все ще дув вітер, і знову стало нам холодно на вулиці, але тепер я вже не звертав уваги на холод.

Як добре, що все закінчилося благополучно.

Одначе я не міг забути про появу біля вітрини мого батька. Мені все ще здавалося, що батько підстерігає мене.

Повз ресторан «Венеція» і фінвідділ, повз руїни згорілого ще під час війни театру ми йшли вузенькою Кузнечною вулицею. Показалася вдалині величезна семиповерхова вежа Стефана Баторія. Внизу, біля підніжжя вежі, чорніла дірка. Це була Вітряна брама — проїзд у Старе місто з півночі. Як тільки ми ввійшли в неї і сховалися під низько навислим напівкруглим склепінням, наші кроки лунко застукали по бруку, а у вухах дужче засвистів вітер…

— Ого-го-го! — закричав я, і луна загула навколо, як у бочці.

— Тихше ти, божевільний! — крикнула Галя. — Подумають — тебе грабують! — І. рвонулась швидше вперед, до світлого виходу з вежі.

Внизу за вежею було зовсім безлюдно, ріка, віддзеркалюючи зірки, виблискувала біля самих ніг, кумкали на протилежному її березі жаби; дві наші хисткі, розпливчасті тіні швидко повзли по воді. Тільки проминули білі Турецькі сходи, які збігали по скелях вгору, до трудшколи, вдалі; ні над рікою замаячив чорний камінь. Широкий і гладенький зверху, обривистий по краях, неначе скинутий звідти, із скелі, він звис над водою, і здавалося — ось-ось хитнеться і гримне далі вниз. Підмиваючи камінь, ріка в цьому місці круто повертала. Вище тиха й спокійна, тут вона шуміла, і навіть тепер, у темряві, на її поверхні були помітні брижі і круги від маленьких вирів.

Підходячи до чорного каменя, я зіщулився і пошкодував, що не прихопив з собою з дому іржавого, але влучного «зауера». Місце, яке ми зараз проходили, було неспокійне, з поганою славою. Ще недавно тут пограбовано прохожого, і, зовсім голий, він насилу вирвався від бандитів і прибіг ховатися до нас у радпартшколу…

Ми пройшли чорний камінь, круча залишилася позаду; тепер ми наближалися до низенького, перекинутого на козлах через річку місточка. За місточком починалася Видрівка, до Галиного дому було зовсім недалеко. Раптом Галя смикнула мене за рукав і шепнула:

— Тихше. Хто це?

На місточку, спершися на поручні, стояв чоловік. Він дивився у воду, і ми його добре бачили звідси, знизу.

— Василю, — шепнула Галя. — Я боюся. А може, це бандит? Ходім назад.

— Куди?

— Кругом!

— Кругом?

— Еге ж, через польські фільварки.

Якщо зараз до Галиного будиночка нам залишилося яких-небудь п'ять хвилин ходу, то дорога на Видрівку через польські фільварки забрала б добру годину. Треба було пройти назад через Вітряну браму, Поштовку, Новий міст, потім зробити гак по темному бульвару, повернути до Підзамчого спуску.

… Людина на мосту заворушилася, і поручні мосту заскрипіли.

«Що буде, те й буде!» — вирішив я і нагнувся. В мокрій, росяній траві біля дороги я швидко знайшов важкий з гострим кінцем камінь і, затиснувши його в руці, шепнув Галі:

— Ходім!

— Мені не хочеться, Васько! Давай краще назад.

— Назад круча. Ти що — забула?

Галя нечутно пішла за мною. Я йшов по мосту тихо, намагаючися не човгати підошвами сандаліїв. Камінь я держав за спиною.

Чоловік біля поручня одразу ж повернувся і чекав нас.

Галя, щоб не залишатися позаду, втиснулася між мною й поручнями і своїм ліктем мимохіть виштовхувала мене на середину місточка, просто до цього незнайомого чоловіка. Тепер я вже намагався не дивитися на нього і чекав тільки крику: «Стій!»

До чоловіка залишалося яких-небудь два кроки, і тут я, наважившися, подивився в його бік.

Навскоси від мене, притулившись спиною до поручнів, з карабіном, опущеним дулом униз, стояв звичайний міліціонер.

Я зразу гучно тупнув ногою по дошках мосту і взяв Галю під руку.

«Тільки б він не помітив у мене каменя», — подумав я йдучи.

— Сірників немає, товариші? — несподівано спитав міліціонер.

Було приємно почути в цьому небезпечному місці голос людини, яка не могла зробити нам зла.

— Ми не куримо, — відповів я хрипко. — А насіння не хочете?

— Насіння? — перепитав міліціонер. — Якщо не шкода, давайте!

— Беріть, товаришу, — сказав я, висипаючи в теплі долоні міліціонера жменю насіння, і знову поліз у кишеню.

— Годі, годі! — зупинив мене міліціонер. — І так покривдив тебе. Дякую. Веселіше тепер стояти буде.

Обличчя в міліціонера було лагідне.

— На добраніч! — гукнув я, відходячи.

— Щасливої дороги! — обізвався міліціонер.

— Шкода, що він не завжди тут стоїть, правда? — сказала Галя.

— Не завжди хіба?

— Ну звичайно. Одну ніч постоїть, а потім тиждень не видно.

— На села їздять, бандитів ловлять — тому.

Кінчилися скелі, почався фортечний міст. Мовчки ми пішли по нерівній вузенькій греблі. Вода в річці спала, і зараз багато каменів, яких удень не було видно, стирчали зверху. За високим кам'яним мостом, що сполучає місто із Старою фортецею, глухо шумів водоспад. Ми підходили до Галиного будиночка. У темряві за деревами забіліли його стіни. Крайнє від мосту чорне вікно було відчинене. Біля самої хвіртки Галя спитала:

— Ти карбованець сорок Шипулинському заплатив?

— Ага!

— Ну, тоді візьми мою частку, — сказала Галя і простягла руку.

— Ти що?.. Смієшся?

— Нічого не сміюся. Візьми. У мене в гроші, а в тебе мало. Я ж знаю.

Я зовсім розгубився. Треба було показати Галі решту грошей, треба було сказати, що гроші в мене є ще й дома, а я тільки промимрив:

— Не хочу!

— Ну, тоді я з тобою посварюся!

— Якщо ти хочеш сваритися з-за… — почав я щось довге, але Галя, не дослухавши, наполегливо сказала:

— Візьми гроші, Васько, ну, чуєш?

І з цими словами вона всунула мені в кишеню дрібні гроші.

Не встиг я витягти цей дріб'язок назад, як Галя кинулася до хвіртки. Я побіг за Галею, але хвіртка грюкнула перед самим моїм носом.

— Я викину, Галю! Тут, біля воріт, і викину! — прошипів я навздогін, намагаючись не кричати голосно, щоб не розбудити Галиного батька.

— Ну й викинь! — вже здалека, з-за дерев, відповіла Галя. — На добраніч!

Тривога

Здорово хотілось їсти, коли я прийшов. Поторгав двері в квартиру — зачинені. З-за щільних, оббитих клейонкою дверей долетіло ледве чутне хропіння тітки.

Зараз