Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Звідки вони взялися, товаришу Марущак? Я ж оголосив після доповіді, що збори закриті. Сторонні пішли.

— А ось, по-моєму, оцей хлопчина не комсомолець, — голосно сказав Марущак і, торкнувши мене за лікоть, спитав: — Комсомольський квиток у тебе є?

— Товаришу, ви комсомолець? — крикнув із сцени через увесь зал голова.

— Ні, — відповів я тихо.

— Не комсомолець! Не комсомолець! — передали на сцену курсанти, які сиділи поруч.

— Тоді звільніть, будь ласка, приміщення, — сказав голова. — Зараз збори закриті, і бути присутніми на них можуть тільки комсомольці.

Ще як слід не розуміючи всього, що трапилося, я підвівся і повільно пішов до виходу. Я почував, що курсанти дивляться мені вслід, — збори зупинилися тільки через мене: всі чекали, поки я вийду.

«Вигнали! Вигнали! — думав я, човгаючи сандалями по гладенькій підлозі. До обличчя припливала кров. — Чого я прийшов сюди? Так оскандалитися! Тепер усі курсанти будуть тикати на мене пальцями і шепотіти один одному: «Це той, кого попросили з закритих комсомольських зборів!»

Найбільш прикро — вони, мабуть, думають, що я навмисно залишився підслухувати, а я ж просто не почув, коли голова оголосив, що збори закриті.

А Марущак теж хороший: не міг просто шепнути мені на вухо, щоб я вийшов, так ні, зганьбив мене перед усіма зборами.

Тільки я вийшов надвір, як побачив Поленого. Він швидко йшов по тротуару.

Ще здалека Полевой спитав:

— Почалися збори?

Я мовчки хитнув головою.

— От лихо, дивись ти, а мене затримали в повіткомі! — сказав, неначе вибачаючись, Полевой і, підійшовши, спитав: — А ти куди? Пішли на збори!

Краще б він цього не говорив! Я ще гостріше відчув образу і, стримуючи набіглі сльози, мовчки махнув рукою і швидко пішов униз.

Кафе Шипулинського

Біля самого в'їзду на Новий міст, під кам'яним бар'єрчиком, сиділа на ослінчику перекупка. Голова її була запнута чорною шерстяною хусткою. На камені стояв з верхом насипаний насінням кошик.

— Дві склянки! — сказав я і з болем у серці подав перекупці паперовий карбованець.

Спочатку вона відрахувала здачу. Я сховав мідяки і відтяг кишеню штанів. Перекупка всипала туди одну по одній дві скляночки запашного насіння.

Лузаючи його і спльовуючи лушпиння через поручні, я повільно пішов по дерев'яному тротуару мосту. Лушпиння довго летіло вниз. Ось воно торкнулося води і ледве помітною білою цяточкою попливло за течією. Маленькі, вкриті ґонтом будиночки стояли над скелями біля зелених берегів річки і були схожі на сірникові коробочки, скинуті зверху.

Дуже довгим здався мені сьогодні міст; поскрипували під ногами його вичовгані дошки, і, коли я побачив у щілину між ними ріку, що блиснула далеко внизу, ще неспокійніше стало на душі. Так було радісно, коли я дізнався, що Полевой співчутливо ставиться до мого бажання вступити в комсомол, і так стало неприємно після того, як мене попросили із зборів…

А може, всі вони в якийсь спосіб дізналися, що я забрав ложки, і просто вигадали нагоду, щоб прогнати мене із зборів?

Навіщо я продав ложки? Тепер цей гріх буде переслідувати мене все життя…

Та незабаром смачне, добре підсмажене насіння трохи одвернуло мене від тяжких думок. Я згадав про Галю. Обіцяв бути в неї вчора, але не прийшов. Треба піти до неї зараз, покликати її в місто.

А вже через годину ми вдвох сиділи у відкритому літньому кіно на бульварі і дивилися цікаву картину «Господар чорних скель». Лава була висока, із спинкою, — сидячи на ній, я не міг дістати до землі і вільно махав ногами. Позаду в схожій на голубник будці тріщав апарат, а з квадратного віконечка, прорізуючи пітьму, вихоплювався яскравий промінь світла. З обох боків площадки чорніли високі дерева, і звуки рояля, який деренчав десь збоку від екрана, заглушувались у їх глибокому листі. Небо над нами було зоряне, темно-синє.

Галя дивилася на екран мовчки, тільки коли з'являлися написи, вона швидким шепотом прочитувала їх, а коли я хотів одного разу допомогти їй читати, вона махнула рукою й цикнула, щоб я не заважав. Я скоса поглядав на Галю, на стрижене її волосся, на трохи кирпатий ніс, на чисті, гладенькі щоки, на маленькі рожеві вушка з проколами для сережок і радів, що сиджу поруч неї і квиток на її місце лежить в кишеньці моєї сорочки.

Мені дуже хотілося, щоб десь тут узявся Котька Григоренко. Ото, мабуть, скривився б, побачивши нас разом!

Уже коли почалась остання частина і бородатий господар чорних скель, розшукуючи човен, став бродити по кам'янистому берегу моря, подув вітер, і дерева навколо на бульварі зашелестіли, верхівки їх, поскрипуючи, захиталися в різні боки, а біле полотно екрана надулося, як парус, і стало здаватися, що на морі й справді буря, що білі хвилі б'ють у скелі не на екрані, а десь біля нас, — у шумі вітру мені навіть почувся їх гуркіт.

— Холодно, — сказала Галя, щулячися і притискаючися до мене.

Спочатку я хотів відсунутися, але потім посмілішав і просунув свою руку Галі під лікоть, взяв її під руку.

— Не треба, — прошепотіла Галя і висмикнула руку.

Я не знав, що відповісти їй, і пошкодував, що не прихопив з собою сукняної курточки. Я зміг би віддати її Галі.

Піаніст останній раз гучно вдарив по клавішах, і на всіх стовпах одразу спалахнули лампочки. Розхитувані вітром, вони кидали нерівні смуги світла на публіку, гілки дерев шелестіли все більше, а коли ми увійшли в темну алею, що вела вниз до місточка, цей шум листя посилився, і здавалося, що ми йдемо по запущеному, безлюдному лісу.

На мосту стало зовсім холодно. Вітер продував наскрізь скелясту й глибоку долину ріки. Галя раз у раз притримувала рукою волосся, обсмикувала спідницю, матроський комір її блузки підіймався. Я держав Галю за руку і йшов швидко, щоб скоріше пройти цей довгий, перекинутий через прірву на шести кам'яних биках високий міст.

— От дме! — сказала Галя. — Як восени.

— Нічого, — сказав я. — У місті буде тихше, це на мосту тільки холодно так.

У місті, за високими стінами будинків, у вузенькій вуличці і справді стало тихше. Вітер гуляв угорі, над дахами, і чути було, як попискували там жерстяні флюгери та інколи хлопали кватирки.

За поворотом починалася центральна вулиця — Поштовка. З відчинених дверей ковбасної вихоплювалося на тротуар яскраве світло. Я обмацав ще раз у кишені гроші, і тільки ми порівнялися з ковбасною, сказав Галі