Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
Як кликнути його? Сказати: «Дядьку Полевой»? Ні, ні в якому разі! «Дядьку» кажуть тільки хлоп'ята, а я вже здоровий. Потоптавшись на місці на вогкій землі за спиною Полевого, я кашлянув і зразу ж сказав:
— Здрастуйте, товаришу Полевой!
Він швидко обернувся. По носу його пробіг струмочок води. М'яке темне волосся падало на загорілий лоб і діставало майже до брів.
— Здоров, юначе! — сказав Полевой. — Чи ти не проганяти мене прийшов?
— Як проганяти?
— Ну звідси. За те, що я воду вам переводжу. Казан ваш, певне?
— Ні, казенний.
— Ну, тоді нічого. А то я, бач, запилився дорогою. Приїхав, бачу — дощ кінчається. Дай, думаю, помиюся. Дуже я люблю дощовою водою митися. Це, брат, краще за всяку лазню — дощова вода.
— А де ви були, товаришу Полевой?
— Бандитів ловили, — коротко відповів Полевой, зачісуючи п'ятірнею назад волосся. — І ось довелося мені у млині в засаді посидіти. Цілих п'ять годин. А знаєш, яка у млині пилюга? Задихнутися можна. Особливо на горищі.
— Піймали бандитів?
— Було діло під Полтавою! — посміхнувся Полевой.
Тепер мені стало зрозуміло, де він пропадав стільки часу. Як я не міг раніше догадатися? Адже ще сьогодні вранці батько розповідав, що з міста на ліквідацію банди Мельничука, що перейшла з Галичини, виступив великий чопівський загін. Значить, і Полевой був у тому загоні. Я дивився тепер на нього із захопленням і заздрістю. А він, погладивши себе по грудях, нахилився по мило. І, сполоснувши в казані ногу, стрибаючи на другій, став натягати штани.
Коли Полевой одягся і, насунувши на мокре волосся полинялу будьонівку, зібрався йти, я спитав обережно:
— Скажіть, це правда, що я можу відвідувати комсомол?
— Вірно! — сказав усміхаючись Полевой. — Я говорив Миронові.
— А коли?
— Коли? Що в нас сьогодні? Четвер? Еге ж, четвер. Значить, збори завтра. От і приходь о п'ятій годині в клуб.
Я прийшов у клуб не о п'ятій, а о пів на п'яту. Клуб містився на другому поверсі, в колишній церкві. Ще й досі де-не-де під самою стелею визирали з-під лозунгів темні лики святих, і стіна з'єднувалася із стелею не прямовисно, як у звичайних кімнатах, а півколом. У цьому великому клубі перед сценою стояли рядами чорні парти, а на завісі була намальована постать голого по пояс робітника, який молотом розбивав ланцюги на земній кулі. В лівому кутку, під самою сценою, стояв рояль. На ослінчику біля рояля сидів курсант Марущак, той самий, що був центром нападу у футбольній команді. Коли я ввійшов, Марущак сидів задумавшись, та тільки я підійшов до парт, як він, неначе зустрічаючи мене, заграв на цьому розбитому роялі «собачий вальс». Я підійшов до рояля і сів поруч на парту. Марущак покосився на мене і продовжував грати. Він злегка похитувався в різні боки, махав головою, заплющував інколи очі, — видно, йому дуже подобалося грати на роялі. Інколи він піднімав обидві руки високо над клавішами і потім, неначе розсердившись, зразу кидав їх униз. Рояль гримів так, що здавалося — струни полопаються. Коли йому набрид «собачий вальс», він заграв «Мамо, купи мені дачу». Ця штука виходила в нього краще, тихіше, ясніше. Здорово виходило!
В зал стали збиратися курсанти. Постукуючи кришками парт, вони розсаджувалися.
В одному з кутків залу співали:
Усі гармати гуркотіли,
Тріщав наш кулемет,
Бандити відступали,
А ми ішли вперед…
Я тихенько встав і, відійшовши, сів позаду всіх, на останній парті. Я почував себе не дуже добре: навколо були незнайомі люди, а Полевого все ще не було видно.
Відкрили завісу. В півтемряві сцени, вкритої червоним ситцем, стояв маленький столик з графином води.
Марущак, як тільки відкрили завісу, гулко хряснув кришкою рояля і надів картуз. Майже всі курсанти носили тут, у радпартшколі, блакитні літні будьонівки, а ось Марущак ніяк не міг розстатися з своїм шикарним картузом. Видно, він зберігся в нього ще з часів громадянської війни, цей нарядний картуз з малиновим верхом, жовтим околишем і маленьким ввігнутим лакованим козирком. Раніше такі картузи носили кіннотники-котовці, ті, що вигнали з нашого міста Петлюру. Навіть сам Котовський, високий, плечистий командир кінного корпусу, приїжджав одного разу до нас у місто на парад у такому ж картузі, як у Марущака.
Збори почалися. Як обрали голову й секретаря, я не почув, пройшло повз мене й те, як голова, зовсім молодий курсант у синіх широчезних бриджах і бархатній толстовці, оголосив порядок донний. І зразу ж із залу на сцену по скрипучих дерев'яних східцях зійшов Марущак. Він став робити доповідь про те, як живе підшефна сотня червоного козацтва. Виявляється, Марущак недавно їздив у цю сотню, одвозив туди комсомольські подарунки.
Говорив Марущак повільно, часто запинався, — видно, йому важко було виступати на зборах. Інколи, довго підшукуючи потрібне слово, він сердито махав рукою, неначе рубав. Закінчив Марущак доповідь якось відразу. Всі думали — він буде говорити ще, і сиділи мовчки, а він усміхнувся і сказав:
— Ну, оце і все. Більш нічого.
Йому дали кілька запитань. Відповів він на запитання швидко і коротко.
Молодий хлопець у синіх бриджах подзвонив у дзвіночок і запропонував обговорення не починати, інформацію товариша Марущака взяти до уваги і керівництва.
Гупаючи важкими, підкованими чобітьми, Марущак спустився із сцени і сів поруч мене. Мабуть, він хвилювався, коли робив доповідь, бо лоб його вкрився потом. Дивлячись на сцену, він навпомацки дістав з кишені хусточку і став витирати нею обличчя. Я скоса стежив за Марущаком і не слухав, що робиться на сцені. Мені було приємно, що Марущак сів поруч мене на одній парті, і я навіть вирішив спитати: чи правду кажуть, що він був у Котовського, чи мені набрехали. Але в цю миті, Марущак піймав на собі мій погляд і уважно подивився на мене. Я зразу відвернувся і став розглядати портрети, що висіли на стіні. Парта похитнулася, стукнула її кришка, я відчув, що Марущак підводиться, і почув його голос:
— Хвилиночку, товаришу голово! — гучно, на весь зал сказав Марущак. — По-моєму, тут є не комсомольці.
