Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

Я промовчав і нічого не відповів Петькові. Прокляті ложки не давали мені спокою. А раптом тітка вже помітила пропажу і стане допитуватися про них при Петькові? Йти вдвох до нас у флігель мені не хотілося.

— Ходімо до тебе в сад, Василю? — попросив Петько. Очевидно, йому хотілося покуштувати аґрусу.

— Давай краще іншим разом. Там Корибко тепер вештається. Ходімо краще покупаємося.

— А куди?

— В Райську брамку.

— Це далеко! — заскиглив Маремуха. — Жарко зараз.

— Нічого, підемо через кладовище. Там холодок! — вирішив я і подався попід огорожею радпартшколи в напрямі Райської брамки.

Петько Маремуха нехотя поплентався за мною.

Купання трохи розважило мене, і я зовсім забув про гроші, які лежали в кишені. Тільки попрощавшися з Петьком і підходячи до нашого флігеля, я знову згадав про ложки, і мені стало не по собі. «Тільки не помітили б! Тільки не помітили б!» — думав я, проходячи напівтемним коридором у квартиру рідних.

За дверима почуйся тітчин голос.

Я ввійшов у кімнату і побачив за столом батька. Він обідав, а тітка доставала з полиці порожню каструлю.

Я без усякої охоти сів за стіл навпроти батька.

— Мені сьогодні нагінка за тебе була, — сказав батько.

— Яка нагінка? — спитав я, насторожившися.

— Полевой все мене розпитував про тебе.

— Полевой?

— Еге ж. Ти йому, видно, сподобався. Все цікавився: де, каже, вчився, куди думає далі? Я йому розповів усе, а він тоді: «Що ж, пора, — каже, — хлопцеві в комсомол вступати. Ти, — каже, — Манджура, комуніст, передова людина, а хлопець у тебе байдики б'є. Хай, — каже, — одвідує наш комсомольський осередок… Навантаженнячко йому дамо». Зрозумів?

Тітка посунула до мене тарілку супу з галушками. Зверху на цьому жирному наваристому супі плавав дрібно накришений кріп.

— Зрозумів, Василю? — перепитав батько.

Мені було дуже соромно в цю хвилину. Навіщо я забрав оті ложки? Батько ще не знав про їх пропажу, але ж кожної хвилини вона могла стати йому відома.

Я не витримав його погляду і, опустивши очі, мішаючи ложкою гарячий суп, ледве чутно сказав:

— Зрозумів!

Дощ пройшов

Ось уже багато місяців я не міг спокійно бачити тих хлопців, які носили на грудях темно-червоні кімівські значки. Як я заздрив їм!

Я мріяв: вступлю восени на робітфак, відвідуватиму комсомольський осередок, а згодом і заяву подам. Мені й на думку не спадало, що я можу вступити в комсомол тут-таки, у радпартшколі. Думав: я для курсантів чужий, звичайний квартирант, а ось зараз виявилося — зовсім не так.

«Треба поговорити з Полевим про комсомол!» — вирішив я. Та, як на гріх, Полевой пішов невідомо куди. Цілий вечір бродив я по двору, сидів на лавочці біля турніка, покрутився біля вартового, довго ходив поблизу курсантської кухні, — мимо пробігали курсанти, співробітники, але Полевого серед них не було.

Можна, звичайно, було спитати у першого-ліпшого, де він, але я не насмілювався, — вірніше, мені не хотілося, щоб Полевой дізнався, що я його шукаю. Хотілося зустріти випадково і ніби ненавмисно поговорити з ним.

На другий день після полудня пішов дощ. Вранці небо було чисте, сонце світило яскраво, здавалося — весь день буде добра погода. Але несподівано з заходу поповзли хмари, і не встиг я, повертаючися від Петька Маремухи, пройти два квартали, як зразу подув сильний вітер, завихорилася по вулиці курява і прохожі стали швидко ховатися під ворітьми. Побіг і я. Вітер засипав очі порохом, волосся розтріпалося. Я мчав з усієї сили посередині бруку назустріч вітру і щулився в чеканні першого удару грому. Хмари на небі насувалися все щільніше, вони кружляли над містом, наштовхувались одна на одну, низькі, синюваті, густі. Темніло просто на очах. Здавалося, не полудень зараз, а присмерк.

Мигнула вдалині за кущами зелена огорожа радпартшколи, і тут перші важкі краплі дощу посипалися на курну, прогріту сонцем землю. Жалісно закрякали ворони на деревах. Вмить, неначе злякавшися перших крапель дощу, вітер ущух, і брудний клапоть наперу, напружившися вдосталь, безсило упав на землю.

Не встиг я проминути вартового і вбігти у двір, як дощ ринув з усієї сили. Поки я добіг до флігеля, земля вже стала чорна й мокра, трава й кущі блищали, і чути було, як стукає дощ по залізному даху. В кухні в себе я стяг мокру сорочку і подивився у вікно. По шибках збігали струмочки води, дощ бив навскоси, вікно зразу засльозилося, і майже зовсім не стало видно, що робиться надворі.

Я відчинив вікно, і в кухні відразу стало шумно. Десь за фортецею різко вдарив грім і затих, неначе прибитий потоками дощу. Біла будівля радпартшколи крізь дощ здавалася безлюдною, нежилою; вікна її блищали і зливалися з стінами, як під час заходу сонця. Я ліг животом на холодне підвіконня і висунувся надвір. І зразу ж по волоссю й по шиї мене став бити дощик. Це дуже приємно — лежати на гладенькому холодному підвіконні, підставивши потилицю під свіжий, густий дощ. Поруч з ринви, що висіла на розі будинку, прямо в іржавий круглий казан з залізними вушками била вода. Вона лилася в казан струмком, в ній мигтіло змите з даху листя, блакитні яєчні шкаралупки. Казан уже був повен води по вінця, вода лилася через край на піщану землю, розтікалася озером. Не знати звідки, крякаючи й перевалюючися, до ринви підійшли дві гладкі качки. Одна з них, задерши шию і розкриваючи жовтий дзьоб, стала ловити струмок води, що виливався з казана, але скоро їй набридло це, і вона, крякнувши, замахала мокрими, добре вимитими дощем білими крильми і, мотаючи головою, пошкутильгала за своєю подругою до воріт.

В цю мить крізь шум дощу я почув гуркіт коліс. З вулиці в двір швидко в'їхали одна за одною дві високі військові підводи. Вкриті мішками, брезентами, сиділи на них люди. Підводи повернули ліворуч і зникли під аркою на задньому дворі.

Дощ пройшов швидко, як і всякий літній дощ. Тихо стало надворі, вмить пояснішало, хмари, потихеньку розповзаючися, відкривали сонце, і яскрава барвиста райдуга піднялася над садом, спираючись одним кінцем на мокрий залізний дах радпартшколи. Хіба можна залишатися дома, коли надворі світить райдуга? Я скинув сандалії, надів суху сорочку, і підкачавши вогкі штани, вибіг на ганок. І зразу ж зупинився.

Внизу, біля ринви, пирхаючи вмивався Полевой. Він стояв нагнувшись над чавунним казаном і, зачерпуючи широкою долонею іржаву дощову воду, обливався нею. Він швидко плескав воду то собі на груди, то