Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Знаєш, я зовсім змерз… Давай зайдемо…

— Куди? — злякано перебила мене Галя і подивилася на вітрину ковбасної.

— Ні, не сюди… До Шипулинського!

— До Шипулинського? Не треба. Іншим разом коли-небудь зайдемо.

— Підемо зараз! — заблагав я. Мені дуже хотілося повести Галю до Шипулинського не потім, не завтра, а саме в цей холодний, вітряний вечір, саме сьогодні витратити всі гроші.

— Ой! Я ж зовсім забула! — засміялася Галя. — Ми ж тоді говорили про кондитерську, і ти запам'ятав, правда? Ти думаєш, я й справді хочу піти туди? От дивак!

— Я нічого не думаю. Просто мені хочеться… кофе… — сказав я ображено.

— Вже пізно. Як я додому буду повертатися?

— Нічого, я тебе проведу.

Галя по думала хвилинку, а потім зразу наважилася:

— Ну добре, пішли.

Ми обережно ввійшли в кондитерську і сіли за самий крайній столик, біля вітрини. Можна було, звичайно, сісти ближче до буфету, але там за довгою стойкою, в шовковому рожевому платті, в білому мереживному фартусі, господарювала красива жовтоволоса пані Шипулинська. Мені не хотілося, щоб вона прислухалася до нашої розмови.

Кілька хвилин ми просиділи мовчки. Галя розглядала картини, розвішані на стінах, а я почував себе тут не дуже добре. Мені було страшнувато заговорити з Галею голосно у цій порожній кондитерській, залитій таким незвичайним світлом газових ламп.

Ніде більше в місті їх не було, тільки у Шипулинського вони збереглися — газові жарові лампи, підвішені до стелі на позолочених ланцюгах.

Шипулинська мовчки, не дивлячися на нас, витирала чистою ганчіркою буфет. Мені набридло чекати, і я кашлянув.

— Франеку! — гукнула за перегородку Шипулинська.

Звідти в добре випрасуваному чорному костюмі вийшов рожевощокий, злегка лисуватий Шипулинський. Він подивився в наш бік і тихо, але так, щоб ми чули, сказав дружині:

— Чому ж ти не сказала, що тут клієнти?

— Я думала, що ти сам знаєш про це!.. — відповіла Шипулинська і відсунула на край стойки високу, на тонкій ніжці вазу з фальшивими яблуками з пап'є-маше.

Легко розмахуючи руками і піднявши голову, Шипулинський не поспішаючи підійшов до нашого столика. Трохи примружившись, він подивився спочатку на Галю, потім ковзнув поглядом по мені, і я швидко сховав під стіл ноги в запилених сандаліях.

— Що бажаєте замовити, молоді люди? — спитав пан Шипулинський. Дивлячись на Галю, він додав: — Що завгодно панночці?

Галя почервоніла і, киваючи на мене, тихо сказала:

— Я не знаю. Ось…

— Дайте нам!.. — сказав я зривистим голосом і поперхнувся. — Дайте нам кофе і потім тістечок…

— Яке кофе бажають молоді люди? По-варшавському, по-віденському, а може, чорне…

— А все одно! — сказав я, але Галя поправила мене:

— Ні, чорного не треба.

— Добре! — погодився Шипулинський. — Я запропоную вам по-варшавському. Це смачніше. А тістечка які?

— Мені наполеон, — сказала Галя.

— А мені все одно! — відповів я.

— Словом, я подам, а ви самі вже виберете, — вирішив Шипулинський і, човгаючи лакованими туфлями, пішов за перегородку. І зразу задзвенів там склянками.

Тепер я почував себе легше. Кофе було замовлене, тістечка теж — зараз треба було чекати, їсти, а потім розплачуватися. Я вже зігрівся тут, у теплій кондитерській, і забув, що на вулиці вітер.

— І ти дивися, як він сам вправляється, — перегинаючись через стіл, тихо шепнула мені Галя, і один локон упав їй на лоб.

— Ще б пак, — відповів я. — Він не хоче брати прислуги, щоб податку не платити.

— А хіба в кого немає прислуги, той податку не платить?

— Платить, але менше! — сказав я зовсім пошепки, тому що до нас уже наближався Шипулинський з блискучим підносом у руках.

Кофе він приніс у срібних підстаканниках, зверху в кожній склянці плавали підбиті, злегка схожі на розтоплене морозиво вершки, а на блюдечках лежали маленькі позолочені ложечки з крученими ручками.

Галя взяла ложечку і опустила її в склянку.

Шипулинський пройшов ще раз за перегородку і швидко повернувся назад.

«Навіщо стільки?» — мало не закричав я.

Шипулинський приніс і поставив на стіл вазочку, на якій був розкладений добрий десяток тістечок. Тут були й наполеони, і еклери, і високі корзинки з рожевим кремом та вишенькою зверху, і плоскі яблучні тістечка.

«Нам не треба стільки тістечок! Нам тільки два треба! Тільки два! У нас не вистачить грошей розплатитися за все!» — хотілось крикнути мені, але я нічого сказати вголос не міг, а проклятий Шипулинський, неначе відчуваючи, що йому можуть повернути тістечка, швидко цокаючи каблуками, пішов за перегородку.

Зовсім розгублений, я мацав у кишені гроші і не знав, що робити. Я пошкодував, що ми прийшли сюди; я з задоволенням повернув би назад і кофе, і тістечка, тільки б забратися без скандалу. Адже коли в мене не вистачить грошей, Шипулинський не випустить мене звідси і вимагатиме, заставу, а що я йому залишу в заставу — сорочку, штани, поясок? А потім — яка це буде ганьба перед Галею!

А Галя, не почуваючи мого хвилювання, сиділа спокійно і маленькими ковтками пила кофе.

— А ти чого не п'єш? Пий! — сказала вона.

— Мені не хочеться! — буркнув я.

— От тобі й раз — не хочеться! А чого ми тоді прийшли сюди? Пий! — Вона підсунула мені склянку кофе і спитала: — Тобі яке тістечко?

«Ех, будь-що-будь!» — подумав я, зажмурився і сказав через силу:

— Яке хочеш…

— Ну, я тобі покладу заварне, воно смачне, і всередині крему багато. Їж.

Я відколупував потихеньку ложечкою шматочки від цього жирного тістечка і од хвилювання не відчував навіть смаку жовтого крему.

— Їж, їж! — квапила мене Галя. — Інакше ми до ранку тут сидітимемо.

Майже силоміць я запхнув собі в рот шматочок тістечка і тільки хотів запити його кофе, як відчув себе зовсім погано.

За вітриною, на вулиці, впираючись обома руками в круглий залізний поручень, стояв мій батько. Кремезний, у білому полотняному костюмі, в солом'яному кашкеті, злегка мружачи очі, він дивився крізь скло мені у вічі; мені зразу захотілося залізти під стіл: батьків погляд палив мене.

Я опустив очі, і коли обережно підвів їх знову, батька за вітриною не було.

Він з'явився раптом і так само раптом зник у нічній темряві.

— Ти чого такий блідий, Василю? — спитала Галя, — Чи ти не застудився часом?

— Та нічого. В боку кольнуло! — збрехав я і з гуркотом відсунув назад важкий стілець.

Не знати звідки, біля нашого столика виріс Шипулинський.

— Молоді люди бажають розрахуватися? — ласкаво спитав він.

— Еге ж! — сказав я затремтілим голосом і, почуваючи, як по всьому тілу пройшов холод, подумав: «Ну, починається».

— Дві склянки кофе по-варшавському і… двоє тістечок, — дивлячись