Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
— Ні, не знаю.
Марущак докірливо похитав головою.
— А я знаю. Не всю, правда, а все ж знаю. А недавно ще не знав. Ось підучимося ми тут, поїдемо — хто в село, хто в район, хто на цукрові заводи, хто на залізницю. Все переворушимо. Куркулів притиснемо — запищать, людей порядних на працю підіймати будемо, Радянську владу зміцнимо, держися! Тепер подумай: дуже все це приємно панам різним, хто раніше господарював у цих краях?
— Не дуже приємно, — сказав я тихо.
— Отож, — сказав Марущак і ляснув мене по нозі. Долоня його зачепила дуло пістолета. Марущак доторкнувся до нього крізь штани ще раз і спитав:
— А де ти пугач цей дістав?
Я витяг пістолет і сказав:
— Та хіба це пугач? Це ж зауер!
Марущак взяв у мене пістолет і, натиснувши заскочку, витяг з рукоятки обойму. Він поклав її на лавочку і відтяг назад пістолетний ствол. І зразу спустив курок. У глибині ствола дзвінко клацнув бойок.
— Нічого. Пружина сильна. Тільки мастити та чистити треба частіше. А патронів багато?
— Штук з десять зосталося.
— Погано. Запасайся ще. Їх, мабуть, трудно дістати?
— Чого ж трудно? Від браунінга другого номера вільно підходять.
— Справді? — здивувався Марущак. — Тоді добре. Я цієї системи не зустрічав ще. Німецька, видно. За-у-ер! — сказав він повільно. — Авжеж, що німецька.
— Я його в одного хлопця на голубів виміняв. А той хлопець, коли німці з України тікали, на вулиці його біля семінарії знайшов. Видно, впустив зо страху який-небудь німець…
— Може, впустив, а може — викинув, щоб легше було вудочки змотувати, — погодився Марущак.
— Товаришу Марущак! — спитав я обережно. — А коли в комсомол вступлю, мені дозволять його в кобурі носити?
— А чого ж? Будеш комсомольцем, запишуть тобі в чопівську книжку номер — і все.
Помовчавши, Марущак з усмішкою спитав мене:
— Образився на мене тоді?
— Чого?
— Ну, чого! За те, що в зборів тебе попросили?
— Ну… пусте…
— Ти, брат, не ображайся. Дружба дружбою, а тютюнець нарізно. Сам розуміти повинен. Мало чого.
— Я розумію.
— Розумієш — значить, молодець!
І не встиг я отямитися від похвал Марущака, як він спитав:
— Ти давно в цьому місті живеш?
— З шістнадцятого року.
— Сюди, до нас, недавно переїхав?
— Недавно.
— А раніше нічого не чув про цей будинок?
— Один хлопець брехав мені, що тут нібито привиди, але я йому не вірю. Ще наш директор трудшколи Валеріан Дмитрович Лазарєв розповідав нам, що ніяких привидів на світі немає, що все це дурниці.
І я докладно розповів Марущаку про нашого любимого історика.
Марущак вислухав мене дуже уважно, а потім спитав:
— Видно, Лазарєв ваш дуже вчена людина?
— Ну, питаєте! Він усе знає. Де яка вежа, хто її побудував, в якому році. А про Стару фортецю скільки він нам всього нарозповідав… А про Устима Кармалюка!..
— От повів би ти мене до нього! Я люблю про старовину слухати! — сказав Марущак.
— Хочете, правда? Так давайте підемо.
— Ну й прекрасно. Він далеко живе?
— Не дуже. Біля Кишинівської, там, де комсомольський клуб.
— Завтра підемо?
— Підемо! — охоче погодився я.
Мені стало радісно, що я приведу до Лазарєва Марущака, цього здорового, плечистого курсанта у військовій формі. Хай Лазарєв побачить, які тепер у мене приятелі. Це не якийсь там Петько Маремуха. Це Марущак. Він Петлюру бив.
Усе загинуло
Я зрозумів, що пропажу ложок виявлено, як тільки Марія Опанасівна з'явилась у мене в кухні. Вона зайшла зненацька, сильно штовхнувши двері, сердита й заклопотана. Я ледве встиг засунути в кишеню слизький блискучий зауер: якраз перед цим я розбирав і змазував його рушничним маслом.
Тітка підійшла до плити і відкрила духовку. Вона засунула туди руку і з гуркотом висунула на залізні дверцята всі мої інструменти. Я з тривогою стежив за її рухами, а потім не стримався і спитав:
— Чого вам треба, тітко? Що ви шукаєте?
Тітка запхнула знову в духовку інструменти і гучно захлопнула дверцята. Вона стягла з плити папір і, відсунувши пальцем набік чавунні конфорки, зазирнула всередину.
— Що ви шукаєте? — повторив я.
— Ти не брав ложок, Василю? — спитала тітка. Голос і неї був засмучений, жалісний.
— Яких ложок?
— Та тих, срібних.
Я мовчки похитав головою. Змалодушничав. І як я лаяв себе потім за це! Адже найкраще було б признатися, і ніякого гармидеру не було б.
— Розумієш, зникли ложки, — пояснювала тітка. — Три є, а решти нема. Я думала — може, в тебе випадково.
— Навіщо мені ложки, тіточко? — сказав я якомога спокійніше.
Вона повірила й пішла. Совісно та й нічого було заходити в кімнати до рідних. Я залишався в кухні. Я добре собі уявляв, як тітка перериває скриню, вдесяте висуває всі ящики буфета, зазирає під ліжка. Ложки були їй дуже дорогі. Найкоштовніша річ у нашій сім'ї. Я знав це, але піти й признатися у мене не вистачало сили.
А згодом, коли стих у кімнатах гуркіт ящиків, до мене увійшов батько. Я знав, що він зайде, і приготувався до цього, але було дуже важко витримати перший його погляд.
Зайшовши, батько щільно зачинив за собою двері й сів на табуретку посеред кімнати.
— Василю!
— Що, тату?
— Давай поговоримо з тобою, як товариші. Скажи, ти взяв ложки?
— Не брав, тату! — сказав я, вагаючись.
— Правду кажеш?
— Правду!
— Ну, а хто ж їх узяв?
— А я знаю? Може, вкрали.
— Хто міг їх украсти, як ти думаєш?
— А я знаю? Може, чужий хто… Старець.
— Василю, ти ж знаєш, що старці сюди не заходять; вартовий старця не пустить.
— А може, він через вікно вліз, коли тітки не було?
— Я питав. Марія Опанасівна каже, що вона ще ні разу вікон на вулицю не відчиняла.
— Ну, тоді я не знаю.
— Василю, признайся сам, я тобі й слова не скажу, ось побачиш.
Ще хвилина — і я признався б, але не знаю, що мене підбило, і я, відвертаючися, промимрив:
— Мені ні в чому признаватися, тату.
— Ні в чому? — Голос батьків затремтів. — Василю, скажи тоді, на які гроші ти сидів у Шипулинського?
— Я позичив у Петька два карбованці.
— У якого Петька?
— У… Маремухи.
— З Старої садиби?
— Так.
— Правда — позичив?
— Правда… А він ще мені карбованець дав за голубів.
— Добре. Ходім до нього…
— Куди?
— До Маремухи.
— Та його дома немає.
— Нічого. Знайдеться! — І дуже спокійно батько надів солом'яний картуз.
Ледве пересуваючи ноги, я вийшов за батьком у
