Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
Ось, нарешті, і третій поверх. Щільно зачинені дубові різьблені двері, що ведуть у клуб. Сходи підводять прямо до них. Повертаючи ліворуч, відчиняємо двері в коридор третього поверху, — калатання дзвона не стихло. Воно чулось тут так само, як і внизу, злегка приглушене, але виразне, однакової сили, неначе хтось, поки ми сходили вгору, переносив слідом за нами дзвін.
Я вже не міг витримати і, обережно витягнувши з кишені «зауер», наставив його на коридор. Марущак покосився на мене, помітив револьвер, але не сказав ні слова.
Кроків за два від засклених дверей стояла тумбочка днювального і поблизу від неї соснова табуретка. На тумбочці стояла лампа, прикрита абажуром з газет. Світло її падало на книжку в строкатій обкладинці.
Ніде далі електричного світла в коридорі не було. У відчинені вікна скісним промінням з внутрішнього подвір'я просочувалося місячне світло. На рівні вікон було видно верхівки старих груш. Дерева стояли нерухомо, криві, дуплисті, оточені з чотирьох боків стінами будинку під блискучим від місяця дахом.
Двері з коридора в курсантський гуртожиток були відчинені. Я побачив там у напівтемряві викликане тривогою безладдя на ліжках, поперекидані табуретки. З кімнат долітав до нас запах житла, людського тіла, чобіт. Ми пішли навшпиньках, дуже тихо, порипуючи дошками, намагаючись не злякати дзвонаря і знайти точно місце, звідки йде до нас цей деренчливий журний звук.
Але дивна річ — саме це й було найважче. Пройшли половину коридора — дзвін калатав біля нас, — поруч, але де саме — визначити було неможливо. Спочатку здавалося, що з-під дощок підлоги, потім — з печі, нарешті мені здалося, що з внутрішнього подвір'я, і я висунувся у вікно, але нічого там, крім дерев, не побачив.
Я міцно стискав свій «зауер». Палець лежав на спусковому гачку.
— Ану, тихше! — шепнув мені Марущак.
Я зупинився і затамував віддих. Тепер, у цілковитій тиші, калатання дзвона було чути ще виразніше. Марущак притулився пухом до міцної кам'яної стіни, що розділяла коридор і гуртожиток. Послухав, знизав плечима і, підійшовши навшпиньках до мене, ледь чутно прошепотів:
— Я цю чортівню розмотаю! — І, озираючись, запропонував: — Ану, ляжмо.
Лягли. Так було зручніше слухати.
Ще кроків з п'ятдесят до тупика, до тильного боку курсантського клубу, тягся перед нами помережаний смужками місячного світла коридор.
Марущак легко повернувся на бік і, відкривши затвор, зарядив гвинтівку. Прислухався. Дзвін калатав, як і раніше, — похмуро, набридливо.
Марущак схопився і кинувся до відчиненого вікна.
— Сволото, гадино, перестань дзвонити, чуєш? Я тебе знайду, сучий син, згадаєш тоді мої слова! — хрипко закричав Марущак і, підкинувши гвинтівку, пальнув туди, вниз, у листя дерев. Луна від пострілу, дуже сильна, гучна, рвонулася з вікон назад у коридор, і я теж, неначе мене хто підштовхнув, вистрілив слідом за Марущаком у сусіднє вікно.
Обидва ми дивились у вікна.
І динна річ: як тільки стихли постріли — калатання дзвона припинилося. Тихо стало навколо. Тільки десь далеко, на Видрівці, біля самої річки загавкали собаки.
Так мовчки простояли ми біля відчинених вікон з добрих п'ять хвилин, а потім вийшли надвір.
Днювальний чекав нас нетерпляче. Не встиг Марущак перелізти через огорожу палісадника, днювальний кинувся до нього і спитав:
— Ну, що?
— Нічого особливого.
— Ну, а яка ж чортяка дзвонила?
— Чортяка, чортяка! — пробурчав Марущак. — Який же це, брат, чортяка, як пострілу злякався? Чуєш — мовчить? Чорт, видно, безхвостий…
— Але ж як його впіймати?
— Нічого, наступимо йому на хвіст! Тільки ось помилка — даремно ми з Невєрова сміялися.
— А хто він? — не зрозумів днювальний.
— Невєров? Та з третього взводу комсомолець. Він минулого тижня стояв днювальним і ось теж вночі почув дзвін і розбудив з переляку хлопців у кімнаті. Розбудив, а дзвонити перестали. Ми з нього посміялись, а тепер, бач, — справа тут не проста…
— Треба буде розповісти Невєрову, — сказав днювальний.
— Ні, не треба. Давай умовимося — нікому ні слова, — строго відповів Марущак.
— А начальникові школи?
— Начальникові скажемо. І Полевому. А більше нікому. Домовилися?
— Гаразд!
Глянувши на мене, Марущак сказав:
— І ти, пацан, дивися — ні мур-мур.
— А навіщо мені?
— Навіщо не навіщо — нікому.
— Я піду, чуєш, Панасе? — втрутився днювальний.
— Добре. Йди. Але як тільки що — давай до мене.
Коли пішов днювальний, ми сіли на лавочку, і Марущак спитав:
— А розумієш ти, чому не треба роздзвонювати про це?
— Трохи розумію.
— Адже не інакше — нас хтось налякати хоче. Які ми, мовляв, хоробрі… І ось треба мовчати про це, поки не розмотаємо, а то як станемо дзвонити раніше, ніж треба, чутки підуть по місту.
Тут я раптом наважився і розповів Марущаку, як по нас з Маремухою стріляли в саду. Марущак слухав мене уважно. Чим далі я розповідав, тим його жорстке, загоріле і трохи вилицювате обличчя ставало серйознішим.
— Давно це було?
— На минулому тижні.
— І справді по-польському кричали?
— Авжеж. Як крикне: «Прендзе», і в нас — бах, бах. А ми — драла! Через огорожу!
— Це добре, що ти мені розказав. Зовсім інший табак тепер! Видно, комусь ми здорово поперек горла стали.
— А що ви кому зробили? — обережно спитав я.
— Та ось збираємося. Ти подумай — зібрали нас сюди з усієї губернії, молодих і старих. Кого з армії, кого з села. Багато хто з хлопців уперше книжку по-справжньому в руки взяв. Ну, візьми хоча б, наприклад, мене. Чим я був років сім тому? Із рогатки в собак стріляв та голубів у сильця ловив на соборній дзвіниці. Тільки підріс, а тут революція, знову війна — гетьман, Петлюра, Пілсудський, гади різні, не втрапиш зрозуміти. Взяв мене дядько з собою в червоні, а через рік викликає ескадронний. «Приймайте, — каже, — товаришу Марущак, взвод». Прийняв. А сам — чобіт чоботом. Вусів ще немає. Крикнеш «струнко!», а голос зривається, як у молодого півня. Ну й пішло! То бої, то лазарети. Поранено разів з п'ять. Біля Попельні як ударило розривною в бік, думав — кінець прийшов. Тепер далі. Кінчили воювати, послужив ще трохи, нові хлопці на зміну прийшли, думаю — додому пора. Викликає мене до себе воєнком. «Чи не хочеш, — каже, — Марущак, підучитися?» — «Хочу», — кажу. Ну й приїхав сюди. А тут за тиждень книжок перечитав більше, ніж за два
