Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” - Анатолій Григорович Костецький

— Можна, — погодився Христофор.

Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!

— Тiльки пальчики оближете та ще попросите, — посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.

I вiн не помилився.

За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.

— Ну от, — порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!

— Ми самi помиємо, — сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.

— Помиємо, помиємо, — пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. - Iдiть уже, а то спiзнитесь.

Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу…

— А що тепер? — поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.

— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.

— А встигнемо до вечора?

— Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрiвника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.

Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.

Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.

Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!

Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, — i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.

I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.

— На штурм! — скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:

— Швидше сюди! Тут таке, таке!..

Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери — i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч — мiшок цукру, — все, що було вкрадено з магазину!

— Так от де їхня схованка! — вигукнув Христофор. — Що ж нам робити?

— Розшукати Євгена Євгеновича, — запропонував Васько. — Вiн порадить.

Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.

Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!

— Вiд вовчика тiкаєте? — єхидно поцiкавився вiн. — Чи зайчика злякались?

— Пропусти, — сiпнувся Христофор, — нiколи нам.

— Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли? — не вiдступав з дороги Бевзь.

— Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!

— Що ти маєш на увазi? — перелякався Сем.

— А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!

— Ну, ти, — обурився Сем, — говори та не заговорюйся! Який iще там магазин?

Переляк i здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч i поспiшав, докладно розповiв йому все.

— От вам слово, хлопцi, щоб я на цьому мiсцi провалився, щоб мене пацюки загризли — не знав я нiчого про магазин! — присягнувся Сем. — Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!

— Дожартувався! — кинув Васько, а Христофор аж пiдскочив:

— Ага! От ти й признався, що вкрав мiй суперклей.

— Та признаюсь, признаюсь, — махнув рукою Сем у повному розпачi. — Та зараз треба швидше розшукати отих негiдникiв, треба негайно щось робити!

— Ми знаємо що! — гордо проказав Васько. — Побiгли, Тюля!

— I я з вами, — напросився Сем.

Майже годину трiйця нишпорила по всьому мiстечку. Нарештi їм пощастило: в одному з