Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” - Анатолій Григорович Костецький

— Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його — ну й що з того?

— Вiдповiдатимеш за все! — вигукнув Христофор.

— Я? — нахилився до нього Бевзь. — Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.

— Чому? — здивувався Тюлькiн.

— А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! — I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.

— Стiй! — Друзi кинулись йому навздогiн. — Ми ще не все тобi сказали!

— Ну, що вам iще! — невдоволено повернувся до них Бевзь.

— А те, — почали друзi в один голос, — що твої дружочки ошукали тебе!.. — I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.

— Вигадали, мабуть, — не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.

— А ти сам спитай у них i побачиш, — запропонував Васько.

— I запитаю, — пообiцяв Бевзь, — неодмiнно запитаю! — Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.

Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:

— Ех, коли б не тато!

— А що тато? — глянув на нього Васько.

— Так вiн же замкнув мою лабораторiю.

— А до чого тут вона?

— До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

— Щось я не дуже розумiю, — Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?

— Не зиркай так, зi мною все гаразд, — перехопив його погляд Тюлькiн. — Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.

— Справдi, не пощастило, — зiтхнув Васько. — Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.

Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.

Вони сидiли й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги — i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти…

Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею — такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.

— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?

— Та чого там, — не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.

— Дякую, — зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очi, — це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.

"Мабуть, приїжджий", — здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.

— Прошу, заходьте! — пiдвiвся Христофор назустрiч.

— Дякую, я вже зайшов, — ?речно вклонився чоловiк.

— Сiдайте, будь ласка, — запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домiвкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:

— Я вам часом не заважаю?

— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, — почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.

— Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, — усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.

— Василь, — почервонiв Васько теж.

— Христофор Тюлькiн, — ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого мiста?

— Вгадали, добродiю, я iз столицi.

— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще — iз самої столицi!

— О! — мовив загадково чоловiк, — Це велика таємниця! — I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!

— Ой, ну скажiть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нiкому-нiкому! Слово честi!

Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:

— Коли так — скажу: я — всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — I академiк стомлено