Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” - Анатолій Григорович Костецький
Тут i застав її директор — вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей…
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто — анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
— Спокiйно! — увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. — Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
— А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
— Ти?! — глянув здивовано директор.
— Я, — кивнув той. — Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите — вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi…
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
— Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
— Вертайся, — погодився директор i додав: — Та вiдчини нам хоча б вiкно.
— Не треба, я сам, — гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор — ви лишень уявiть цю картину! — дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:
— Сьогоднi урокiв не буде! Всiм — додому!
Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.
На ньому зосталися самi вiдiрванi?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!
Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.
На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.
З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, — i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.
Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi — i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками…
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки — Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.
Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.
На цей раз їм пощастило.
Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.
— I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! — вiдважно пiдступив до нього Христофор.
— Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? — витрiщився з удаваним подивом Бевзь.
— Не придурюйся, краще вiддай, — пiдтримав друга Васько.
— А то що буде?
