Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” - Анатолій Григорович Костецький

Нарештi злодiй збагнув, що без сторонньої допомоги йому нiяк не вибратись, i вирiшив змiнити тактику.

— Ну, годi вже, пустунчики, — лагiдно за лебедiв вiн. — Я оцiнив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцiю утнув! От розповiм корешам — ох i посмiються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.

— Так зразу, — хмикнув Семен, — розiгналися! Нiякий це не жарт!

— Ти що варнякаєш?! — злякався Бегемот.

— А те, що чуєш, — вiдказав Семен. — Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть i вiдвезуть, куди слiд.

— Так ти своїх продаєш?! — знов загупав Бегемот у стовбур. — У-у! О-оо! А-аа!

— Гупай, гупай, — посмiхнувся Семен. — Може, голову розгупаєш та не брехатимеш бiльше.

Бегемот покинув гупати i знов заговорив улесливо:

— Та ти що, Бевзику, хiба я колись тобi брехав?

— А приймач? — крикнув той.

— Ну, е-е… — спершу розгубився Бегемот. — То був лише жарт. Розумiю, не дуже вдалий, не те, що твiй iз стовбуром. Ну, можеш бiльше грошей не давати, згода?

Але вiдповiдi не було.

— Ну, хочеш, я тобi й тi, що давав, поверну? — пiддобрювався Бегемот. — Навiть iще пiдкину, га?

— Не треба йому ваших грошей! — встряв у розмову Христофор. — Краще мiй клей вiддайте!

— Ага, — кивнув Семен, — де клей сховав?

— Який клей? — Бегемот удав, що здивований.

— А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! — сердито вiдрiзав Семен.

— Та я не грабував! — заскиглив Бегемот. — От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й вiднести в мiлiцiю! Ви менi своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! — I вiн голосно зарюмсав.

— А що, може, вiн правду каже? — пожалiв злодiя Христофор. — Може, випустимо?

— Та ти що?! — обурився Семен. — Вiн тобi таке потiм зробить, i радий не будеш!

— Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькi, не зроблю! — ще голоснiше забiдкався Бегемот, вiдчувши, що хлопцi вагаються.

На цей раз i Семен трохи засумнiвався. Вiн почухав потилицю й мовив:

— Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловiком порадимось.

— З яким iще чоловiком? — перелякався Бегемот.

- Є в нас один, академiк знайомий. Вiн клеєм дуже цiкавиться.

— Клеєм? — перепитав Бегемот. — Та що вони, подурiли на цьому клеї? То якийсь сантехнiк за нього золотi гори обiцяє, то академiк цiкавиться…

— Сантехнiк?! — аж пiдскочив Христофор. — Який сантехнiк?!

— А хто його зна, — вiдказав Бегемот. — Менi про нього Рубильник розповiв. Вони десь на вулицi познайомились, i той пообiцяв Рубильниковi по сотнi за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогоднi вони о шостiй зустрiчаються у скверi й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? — спитав Бегемот знову, але хлопцi його вже не чули: вони щодуху мчали до мiстечка.

Нiхто, нiколи й нiзащо в свiтi, напевне, не змiг би здогадатися, що за третьою вiд входу лавою, де мала вiдбутися зустрiч суперагента з Рубильником, у гiллi розлогої верби замаскувався… лейтенант Євдокименко!

Так, так! I в цьому нема нiчого дивного. Адже Яким Якович iз раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи i зрештою так досконало оволодiв усiма її хитрощами, що йому нiчого не варто було замаскуватись навiть на голому мiсцi.

I от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здiбностi в усiй своїй красi.

Задум Якима Яковича був простим i водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрiтися на лавi пiд лейтенантом — про це йому сповiстив електронний горобець! — отже Якиму Яковичу лишалось тiльки дочекатися їхньої появи i, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.

Лейтенант Євдокименко спокiйнiсiнько чекав, грiвся на лагiдному вересневому сонечку й уважно позирав на вхiд до скверу.

Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як вiдзначив лейтенант, вiн знову змiнився i був уже не сантехнiком i не академiком, а звичайним заслуженим пенсiонером, що прийшов посидiти в скверi й подихати п'янким осiннiм повiтрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сiв. Потiм розгорнув газету, в якiй заздалегiдь проколупав двi дiрки для очей, i, в даючи, нiби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.

Рiвно о шостiй з-за дерев у кiнцi алеї вигулькнула постать Рубильника. Вiн весь час озирався, i такий був у нього зляканий вигляд, що вiн помiтив агента лише тодi, коли той пiдвiвся йому назустрiч i промовив:

— Молодий чоловiче, вечiр добрий! Посидьте з дiдусем, якщо не поспiшаєте.

Рубильник злякано блимнув на агента, не впiзнав його й кинув:

— Одчепися, дiду! Теж менi, знайшов компанiю!

Та коли Z-003 пiдморгнув йому — мовляв, усе гаразд! — Рубильник упiзнав колишнього сантехнiка й гигикнув:

— Ну, ти даєш, батя!

Вони потиснули один одному руки й сiли на лаву.

"Ну от, — подумав спокiйно лейтенант, — ще кiлька хвилин — i справу закiнчено!"

— Товар принесли, молодий чоловiче? — приступив до дiла агент.

— А чого б я приходив! На тебе помилуватися? — вишкiрився Рубильник.

Вiн видобув з кишенi невеличку плескату пляшечку вiд потрiйного одеколону з густою зеленкуватою рiдиною.

Очi агента хижо зблиснули, й вiн потягся рукою за дорогоцiнною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:

— Ша, батя! Без рук! Спершу — гульдени.