Джек та бобове дерево - англійська казка
Давно-предавно, а точніше сказати – не пригадаю коли, жила на світі бідна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звідки, отож і жили вони нужденно, часом не лишалося ні жменьки борошна, ні жмутика сіна для корови.
От одного разу мати й каже:
– Що ж вдієш, Джек, доведеться нам продати корову.
– Навіщо? – запитав той.
– Він ще запитує навіщо! Та щоб купити хліба, нерозумна твоя голова!
– Гаразд, – погодився Джек. – Завтра ж уранці відведу Рябуху на ярмарок. Візьму за неї добрі гроші, не журіться, мамо.
Наступного дня прокинувся Джек рано-вранці, зібрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою, і Джек раз по раз звертав із прибитої пилом дороги, щоб самому відпочити у затінку й дати змогу корові попастися на свіжій траві.
От сидить він під деревом і раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловічок з торбиною за плечима.
– Добридень, Джек! – привітався дивний чоловічок і зупинився. – Куди це ти прошкуєш?
– День добрий, не знаю, як вас величати, – обізвався Джек. – Іду на ярмарок корову продавати.
– То продай її мені, – запропонував чоловічок.
– Охоче, – відповів Джек. – А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?
– Стільки, що тобі й не снилося!
– Невже?! – засміявся Джек. – Що мені снилося, про те лиш я знаю.
Тим часом чоловічок зняв з плеча торбинку, подлубався в ній, вийняв п’ять звичайних бобів і простягнув Джекові:
– Тримай. Гадаю, цього буде досить.
– Що? – здивувався Джек. – П’ять бобів за цілу корову?
– Так, п’ять бобів, – поважно ствердив чоловічок. – Але яких бобів! Увечері посадиш – на ранок виростуть аж до неба.
– Овва! – вигукнув Джек, розглядаючи боби. – А коли вони виростуть до неба, що тоді?
– А далі дивись сам, – відповів чоловічок.
– Гаразд, домовились, – погодився Джек.
Взяв він боби, віддав дивному чоловічкові корову й гайда додому. Та й каже матері:
– Продав я корову. Але ви ніколи, матусю, не здогадаєтесь, скільки мені за неї дали. – І показав їй п’ять бобів.
Побачила мати боби – і слухати далі не схотіла – розгнівалась:
– Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову віддати за п’ять бобів? Ось тобі! Ось, ось! А боби твої отуди! – і викинула їх за вікно. Сіла біля печі й гірко заплакала...
Прокидається вранці Джек, а в хаті якось похмуро, хоча надворі сяє сонце. Й одразу – до вікна.
Що за дивина! Хитається біля вікна густий ліс. За ніч боби, які мати викинула вчора ввечері, проросли і їхні стебла – міцні та гнучкі – вигналися високо-високо, аж до самісінького неба. Отже, правду казав дивний, чоловічок: боби таки чарівні.
"От так-так! – сказав собі Джек. – Що там, матусю, не кажіть, а ціна таки непогана за одну стару корову! Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далі?"
І раптом він пригадав слова вчорашнього чоловічка: "А далі дивись сам".
От і подивлюся, – вирішив Джек.
Учепився він за одну стеблину і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз і нарешті дістався неба. Бачить, широка біла дорога простяглася перед ним. Пішов він тим шляхом і незабаром побачив величезний будинок і велетенську жінку на порозі.
– Який прекрасний ранок! – привітався Джек. – І який чудовий у вас будинок, господине!
– Чого тобі, хлопче? – пробурчала жінка-велетень, з підозрою розглядаючи Джека.
– Добра тітонько, – відповів Джек, – з учорашнього дня у мене й крихти в роті не було. Чи не дасте хоч би що-небудь попоїсти?
Жінка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню і дала трохи хліба, сиру та молока. Тільки-но Джек проковтнув свій сніданок, як за вікном почулися важкі кроки: гуп! гуп! гуп! туп! То велетень повертався додому.
– Ой лишенько! Що робити? Куди тебе заховати? А лізь-но сюди – в піч. – І вона підсадила хлопця в піч та й закрила її заслінкою. Тієї ж миті двері розчинилися і до кухні зайшов здоровезний і потворний велетень-людоїд.
Принюхався, засопів і голосно заревів:
Тьху! Фух! Ух! Хух!
Чую людський дух!
Ну, хай мертвим чи живим –
Все ж поснідаю я ним!
– Мабуть, старієш ти, чоловіче, і нюх у тебе притупився, – заперечила йому жінка. – То не людський дух, а запах носорогів, яких я тобі готувала на сніданок.
Велетень не любив, коли йому нагадували про старість. Невдоволений, сів за стіл і похмуро з’їв усе, що подала дружина. Після сніданку він мав звичку лічити своє золото. Отож і, цього разу відкрив скриню, витяг капшуки золота та й почав лічити червінці. Довго лічив, аж доки не задрімав.
Тоді Джек тихенько вибрався зі своєї схованки, вхопив один капшук – той, що ближче лежав, – і кинувся навтьоки. Повернувся він додому і віддав матері золото. Цього разу мати не сварила його, а навпаки – похвалила.
Та минув час, золота не стало, і вони зробилися такими ж бідняками, як і раніше.
Звичайно ж, мати і слухати не хотіла про те, щоб Джек знову йшов до велетня. Та Джек вирішив по-своєму. Якось вранці, потайки від матері, він виліз по бобовому стеблу на небо, на той самий білий шлях, який вів до будинку велетня-людожера: там на кухні жінка велетня готувала сніданок.
– Доброго ранку, господине! – привітався Джек.
– А, це ти! – мовила дружина велетня і нахилилася, аби краще розгледіти гостя. – А де капшук з червінцями?
– Якби я те знав! – відповів Джек. – Золото завжди кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас просити скибочку хліба, якби мав золото?
– Мабуть, ти правду кажеш, – погодилась вона і подала Джекові шматочок хліба.
ї раптом почулося – гуп! гуп! туп! туп! – здригнувся будинок від людожерових кроків. Господиня ледве встигла засунути Джека в піч і прикрити заслінкою, як людожер ввалився до кухні:
Тьху! Фух! Ух! Хух!
Чую людський дух!
Хай хоч мертвим чи живим –
Все ж поснідаю я ним! – проревів велетень.
Та жінка, як і минулого разу, почала докоряти йому: мовляв, людським духом і не пахне, просто нюх у нього в старості притупився. Велетень не любив таких розмов. Він похмуро з’їв свій сніданок і сказав:
– Жінко! А принеси-но мені курку, ту, що золоті яйця несе.
Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.
– Несися! – наказав велетень, і курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.
– Несися! – наказав він знову, і вона одразу знесла друге яйце.
Так тривало довгенько, аж поки велетень не втомився від такої забаванки. Тоді Джек виліз із печі, вхопив чарівну курку і гайда навтьоки. Та коли він пробігав двором велетня, курка закудкудакала, і дружина велетня почула й кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгій спідниці, упала, а Джек тим часом встиг добігти до бобового стебла і опуститися вниз.
– Поглянь, що я приніс, матусю!
Поставив Джек курку на стіл і наказав: "Несися!" – і золоте яйце покотилося столом. "Несися!" – і з’явилося друге яйце. І третє, і четверте...
Звідтоді Джек і його мати вже не боялися нужди, адже чарівна курка завжди дала б їм стільки золота, скільки б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру і хотіла зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це робити. Він сказав, що це його стебло і він сам зрубає його, коли буде треба. Насправді він вирішив ще раз побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло іншим разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру неподалік від бобів, щоб сокира була під рукою. І ви незабаром дізнаєтесь, як це знадобилось!
І от одного чудового ранку Джек подерся по стеблині на небо. Цього разу хлопець схитрував. Не поліз у піч, як то було іншим разом, а сховався за кущами в садку. Сидить і чекає, доки людожерчиха набере води з криниці, а тоді шаснув до кухні й стрибнув у казан із борошном. Недовго й сидів там, коли це: гуп! гуп! туп! туп! Заходить велетень, а за ним і його дружина.
– Щось тут знову людським духом пахне! – вигукнув людожер. – Хтось тут є, жінко!
А та й каже:
– Це, мабуть, той хлопець, який украв торбу золота й курку, що золоті яйця несе. Ось зараз я його знайду. Мабуть, він у печі.
Однак у печі нікого не було. Вони обнишпорили всю кухню, але так і не здогадалися заглянути до казана з борошном. Бо нікому й на думку не спало шукати хлопця у борошні!
– Невже я таки помилився! – досадував людожер.
А поснідавши, він і гукає дружині:
– Принеси-но золоту арфу!
Принесла, поставила на стіл, а сама вийшла порати худобу.
– Співай, арфо!
І арфа заспівала, та так солодко, як і птахи лісові не співають. Велетень слухав-слухав та й задрімав, поклавши голову на стіл.
Тоді Джек вибрався із борошна, підкрався до столу, схопив золоту арфу і гайда з хати. Та спіткнувся об поріг, і арфа озвалася людським голосом:"Хазяїне! Хазяїне!"
Прокинувся велетень і побачив, як хлопець тікає з його арфою. Джек мчав швидше, ніж вітер. А людожер – за ним величезними стрибками, виповнюючи небо диким ревищем.
А втім, якби він менше ревів, а беріг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось він уже й руку простягнув, щоб схопити хлопця, але той все ж добіг до бобового стебла і почав швидко-швидко спускатися з арфою.
Людожер зупинився на краю неба і задумався. Торкнувсь бобового стебла і навіть похитав, прикидаючи, чи ж витримає воно його вагу. Однак цієї миті арфа знову покликала знизу: "Хазяїне! Хазяїне!" – і він зважився, поліз. Стебло вигиналося під його вагою, листя зливою сипонуло з гілок, гнулася і хиталася уся величезна зелена драбина. Джек поглянув угору і побачив, що велетень наздоганяє його.
– Мамо! Мамо! – закричав він. – Сокиру, несіть швидше сокиру.
Та сокиру довго шукати не довелося: як пам’ятаєте, вона була захована в траві під стеблом.
Тут Джек скочив зі стебла на землю, схопив сокиру й одним махом перерубав бобове стебло. Захиталася зелена велетенська драбина і з тріском упала на землю. А разом з нею рухнув і розбився людожер.
Відтоді Джек з матір’ю зажили щасливо й безтурботно. Вони побудували собі новий будинок. Кажуть, Джек одружився з принцесою. Та чи це так – не відаю. Але те, що жили вони довгі-довгі роки мирно і благополучно, то це правда. А коли, часом, до них навідувався смуток чи втома, Джек діставав золоту арфу, ставив її на стіл і наказував:
– Співай, арфо!
І їхня печаль зникала безслідно.