Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді
А ось що Лука міг сказати у відповідь, але не сказав, бо волів мовчати:
— Чого ти не усвідомлюєш, жахливий Хазяїне, так це того, що передусім мій батько є Королем Загадок, і він навчив мене всього, що він сам уміє. Також ти не усвідомлюєш, що наші змагання з розгадування загадок тривали годинами, днями, тижнями, місяцями й роками, тому я володію величезним арсеналом найскладніших головоломок, яких мені не забракне ніколи у світі. І чого ти не розумієш найбільше, так це того, що я затямив щось дуже важливе, а саме те, що цей світ, у якому я перебуваю, цей Світ Чарів, — це не просто будь-який старий Чарівний Світ, а той, який створив мій тато. Й оскільки це його Чарівний Світ і нічий інший, я знаю всі його таємниці, серед іншого, о жахливий Хазяїне, і про тебе.
Насправді ж він сказав лишень таке:
— Але коли ти, Хазяїне, програєш, тоді тобі доведеться Термінувати, і то не тимчасово, а назавжди.
Ох, і як же Хазяїн реготав! Він реготав аж до сліз не тільки з очей, але й з носа також. Він тримався за боки й хитався маятником, а його довга сива борода ляскала в повітрі, як батіг.
— Ну і вигадав, — вимовив він нарешті, відсапуючись. — Якщо я програю. Просто чудово. Отже, починаємо.
Та Луку так легко не проведеш. Відгадувачі загадок — великі спритники, тому про все треба домовитися ще до початку боротьби, бо потім вони починають викручуватися.
— Якщо ти програєш, то зробиш так, як я сказав, — наполягав він на своєму. Хазяїн Річки скорчив дратівливу гримасу:
— Так, так, так, — відповів він. — Якщо я програю, я Само-Термінуюся. Авто-Термінуюся. Станеться Термінація Мене Мною. Хі-хі-хі. Я розірву себе на шматки.
— Назавжди, — сказав твердо Лука. — Раз і назавжди.
Хазяїн став серйозніший, його обличчя набуло неприємного кольору.
— Гаразд, — гримнув він. — Так. Термінація назавжди, якщо я програю. Словом, Довічна термінація! Але я, а ти скоро це побачиш, хлопче, я люблю програвати всі свої життя.
Ведмідь і Собака перебували у стані великого збудження, а Лука й Хазяїн ходили по колу, намагаючись передивитись один одного поглядом, і першим заговорив Хазяїн захриплим жадібним голосом, що пробивався крізь зуби, які так і хотіли зжерти мале життя Луки.
— Що ходить навколо деревини й ніколи не заходить туди?
— Кора дерева, — відповів одразу Лука і запитав у відповідь: — Стоїть на одній нозі із серцем у голові.
— Капуста, — випалив Хазяїн. — Що воно таке, що ти можеш тримати після того, як віддав комусь іншому?
— Слово. Я — маленький будиночок, я живу в ньому сам. Ні вікон, ні дверей, а щоб вийти, мушу ламати стіну.
— Яйце. Що над нами догори ногами?
— Муха. Що їдять морські чудовиська?
— Рибу й кораблі. Не їсть не п’є, а ходить і б’є?
— Годинник. Що було впродовж мільйонів років, але ніколи не буває старшим за один місяць?
— Місяць на небі. Коли ти не знаєш, що це таке, тоді воно — щось, а коли знаєш, що воно таке, тоді воно — ніщо.
— Це ж бо легко, — сказав Лука, сильно захеканий. — Загадка.
Вони ходили по колу дедалі швидше і сипали загадками дедалі частіше. Лука знав, що це тільки початок. Невдовзі почнуться цифрові й оповідні загадки. Все найскладніше — попереду. Він не був певен, чи зможе витримати довгі перегони, тому намагався все робити, аби Хазяїн не диктував темпу і змісту загадок. Настав час розіграти джокера колоди.
Він перестав кружляти, і його обличчя посерйознішало.
— Що, — запитав він, — ходить на чотирьох ногах уранці, на двох догах у полудень, і на трьох ногах увечері?
Хазяїн Річки також перестав кружляти, і вперше в його голосі вгадувалася слабкість, а в ногах — тремтіння.
— Ти бавишся? — запитав він кволо. — Найвідоміша у світі загадка.
— Так, найвідоміша, — промовив Лука, — але ти просто тягнеш час. Відповідай.
— Чотири ноги, дві ноги, три ноги, — промовив Хазяїн Річки. — Це всім відомо. Ха! Це Найстарша у Книжці загадка.
(«Потвора, відома як Сфінкс, — бувало розповідав Рашид Луці, — сиділа біля міста Фіви й діймала всіх подорожніх, що проходили повз неї, своєю загадкою. І щоразу, коли подорожнім не вдавалося розгадати загадку, вона їх убивала. Проте одного дня знайшовся парубок, що таки знав відповідь». «А що Сфінксиня робила далі?» — запитав Лука тата. «Вона знищила себе», — відповів Рашид. «А яка була відповідь?» — запитав Лука. І Рашид Халіфа мусив зізнатися, що хай би скільки разів він чув цю прокляту загадку, він ніяк не міг запам’ятати відповіді. «Отже, стара Сфінксиня, — сказав він не дуже сумно, — з’їла б мене, будь певний».)
— Ну, кажи, — насідав Лука на Хазяїна Річки. — Твій час закінчився.
Хазяїн Річки почав панічно озиратися.
— Але я можу тебе підірвати, —
