Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

— Запитай у нього, — сказав собака Ведмідь.

Тим часом Ніхтотато зняв свій капелюх-панаму, почухав лисину, опустив очі й зітхнув.

— Так, — сказав він, — це хитрість.

Насправді було дві хитрості. Перша на думку Ніхтотата полягала в тому, що ніхто в усій історії Світу Чарів ніколи не викрадав Вогню Життя, який був захищений стількома рівнями і стількома способами, що на думку Ніхтотата забракло б часу, аби перелічити одну десяту з них. Незліченні небезпеки чигали зусібіч, ризики були неймовірні, і лишень найбезстрашніший шукач пригод міг мріяти здійснити такий подвиг.

— Ніхто ніколи так і не зміг цього зробити? — запитав Лука.

— Ніколи не зміг зробити успішно, — виправив його Ніхтотато.

— А що ставалося з людьми, які намагалися це зробити? — допитувався Лука.

Ніхтотато насупився.

— Ти ж бо не хочеш знати, — сказав він.

— Гаразд, — сказав Лука. — А яка друга хитрість?

Стемніло, правда, не всюди, лишень навколо Луки, Собаки, Ведмедя і їхнього дивного товариства. Так ніби хмара затулила сонце, хоча сонце зі сходу все ще світило. Ніхтотато, здавалося, також потемнів. Знизилася температура. Все навколо стихло. І нарешті заговорив Ніхтотато низьким, важким голосом.

— Хтось мусить померти, — сказав він.

Лука був сердитий, спантеличений і наляканий водночас.

— Що ви маєте на увазі? — вигукнув він. — Що то за хитрість?

— Коли викликали такого як я, — промовив Ніхтотато, — то хтось живий мусить заплатити за цей виклик життям. Даруйте, але таке правило.

— Чесно кажучи, дурнувате це правило, — промовив Лука з притиском, незважаючи на холод хвилювання в животі.

— Хто придумав таке безглузде правило?

— А хто придумав Закони Земного Тяжіння, Руху, Термодинаміки? — запитав Ніхтотато. — Ти, може, й знаєш, хто їх відкрив, але це не одне і те ж, правда? Хто придумав Час, Любов чи Музику? Деякі речі просто Є відповідно до своїх власних Засад, і ти не можеш цьому зарадити, не можу і Я.

Дуже поволі напівтемрява, що окутала їх чотирьох, потрохи розсіялася, і срібне сонячне проміння торкнулося їхніх облич. І тут Лука аж ужахнувся — Ніхтотато вже був не настільки прозорий, як донедавна: це могло означати, що Рашид Халіфа ще більше ослаб у своєму Сні. Тут усе й вирішилося. Вони не мали права гаяти часу на балачки.

— Ви покажете дорогу до Гори? — запитав Лука Ніхтотата, а той лишень вишкірив зуби зовсім недобродушно, а тоді кивнув головою.

— Гаразд. Ходімо.

 а думку Луки, річка Силсила нітрохи не була чудовою. Можливо, біля своїх джерел десь вище у горах вона й була гарною — з мерехтливою швидкою течією, що стрибала по гладких валунах, але тут, на рівнинах, вона робилася тлустою, лінивою й брудною. Металася з боку на бік широкими гнучкими колінами, а її вода мала брунатне забарвлення, за винятком мулистих місць із зеленуватим відтінком, а ще на її поверхні там і сям виднілися багрянці нафтової плівки, також нерідко її сумні води несли до моря мертву корову. Це була водночас і небезпечна річка, бо текла з різними швидкостями; могла без попереджень пришвидшити свій біг і перевернути ваш човен, або ж, навпаки, затягти вас у повільну водоверть, де вам годинами доведеться марно волати про допомогу. Мала вона також підступні мілини, які змушували вас зійти на піщаний берег або ж навіть топили велике судно, пором або баржу, що наражалися на підводні скелі. Мала вона і похмурі глибоководні місцини, в яких, за уявленням Луки, жило все потворне, нечисте й липке, де, зрозуміло, як і в будь-якому іншому місці її брудної течії, не спіймаєш чогось їстівного. Якщо хтось падав у Силсилу, то мусив іти до лікарні, де його дезінфікували і призначали протиправцеві уколи.

Добре, що річка впродовж тисячоліть з обох боків намила високі береги, які називалися Дамбами, і тому була схована від стороннього ока, аж поки хтось виходив на греблю і вже звідти бачив рідку гадюку її русла та чув сморід її води. Завдяки Дамбам річка ніколи не виходила з берегів, навіть у сезон дощів, коли рівень води постійно підіймався, тому місто не знало жахіття повеней, а його вулицями ніколи не плила та брунатна, зелена й пурпурова твань, повна безіменних слизьких чудовиськ і мертвої рогатої худоби.

Силсила була річкою-трудівницею; її водами транспортували зерно, бавовну, дерево й паливо із сільської місцевості через місто до моря, а баржі, що перевозили фрахт на довгих пласких ліхтерах, славилися своєї лихою вдачею; вони розмовляли з вами дуже неввічливо, вони виштовхували вас з дороги на тротуар, тому Рашид Халіфа любив казати, що Хазяїн Річки прокляв їх, і через те вони стали небезпечними й незугарними, як і сама річка. Мешканці Кагні намагалися не зважати на річку, але наразі Лука стояв біля її лівої, себто південної Дамби, дивуючись, як він міг дістатися сюди, не напруживши жодного м’яза. Ведмідь Собака і собака Ведмідь стояли одразу біля нього, мали такий самий, як і в нього, стурбований вигляд, і, звісно, Ніхтотато був також з ними, загадково, майже так само, як Рашид Халіфа, скалячи зуби.

— Що ми тут робимо? — запитав Лука.