Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

— Твоє бажання — це наказ для мене, — сказав Ніхтотато, складаючи руки на грудях. — Ти сказав «Ходімо», тож ми пішли. Шазам![3]

— Теж мені джин з лампи, — пирхнув ведмідь Собака дзвінким Гаруновим голосом. — Так ніби ми не знаємо, що справжня Чарівна Лампа належить принцові Алладину та його принцесі Бадр аль-Бадур, а тут її аж ніяк не може бути.

— Ну, — промовив собака Ведмідь, який був солодкомовним, але практичним хлопцем, — і скільки бажань він пропонує до виконання? І чи можна їх загадати?

— Він ніякий не джин, — промовив ведмідь Собака на ведмежий лад. — Ще ніхто нічого не тер.

Лука далі нічого не розумів.

— Навіщо нам було йти до цієї Річки-Смердючки? — запитав він. — Вона тече до моря, тому, правду кажучи, вона не стала б нам у пригоді, навіть якщо б не була Смердючкою.

— Ти певен цього? — запитав Ніхтотато. — Хіба тобі не хочеться вилізти на Дамбу і поглянути донизу?

Тож Лука поліз нагору, за ним — Собака й Ведмідь, і коли вони зійшли на греблю, то на них там, як те дерево на скелі, уже чекав Ніхтотато. Наразі Луку не цікавило, як Ніхтотатові вдалося видертися на Дамбу так швидко, бо цієї миті він дивився на щось справді несусвітнє. Річка, що несла свої води там, де мала текти Силсила, була цілком іншою річкою.

Ця нова річка виблискувала в срібному сонячному промінні, виблискувала, як гроші, як мільйон дзеркал, обернених до сонця, виблискувала, як нова надія. Коли Лука поглянув у воду й побачив там тисячу тисяч тисяч і одне рідке пасмо, які текли поряд, перепліталися між собою, запливали й випливали одне з одного, перетворюючись на інші тисячу тисяч тисяч і одне рідке пасмо, то раптом збагнув, що він бачить. Це була та сама чарівна вода, яку його брат Гарун бачив в Океані Оповідних Потоків вісімнадцять років тому, і тепер вона обрушилася Струменем Слів з Моря Оповідок в Озеро Мудрості, а звідти потекла йому назустріч. Отже, вона була (а вона таки була) тим, що Рашид Халіфа називав Річкою Часу, і перед його очима пропливала історія геть усього на світі, але трансформованого у блискучі, мінливі й різнобарвні оповідні потоки. Випадково спіткнувшись, він зробив крок праворуч — і ввійшов в інший Світ, де не було Річки-Смердючки, а ця дивовижна вода.

Поглянув у той бік, куди текла річка, але над небокраєм піднявся такий густий туман, що заховав від його допитливого погляду геть усе, що там було.

— Я не бачу майбутнього, ну що ж, це мені підходить, — подумав Лука, а тоді обернувся, аби поглянути в другий бік, де видимість на відстані, куди міг сягнути його погляд, була доброю, але він уже знав заздалегідь, що й там піднявся туман; він забув частину власного минулого і стільки ж не знав про минуле всесвіту. Перед ним пропливало Теперішнє — яскраве й гіпнотичне — і так захопило його, що він не помітив, як упритул до нього підійшов Хазяїн Річки — довгобородий чолов’яга з термінатором у руках, себто з величезним генератором науково-пригодницького типу, й увалив з нього Луці простісінько межи очі.

БББББААААБББАААААХХХ!

«Цікаво, — думав Лука, розлітаючись урізнобіч на мільйони блискучих друзок, — що я все ще можу думати». Адже він вважав, що думання після дезінтеґрації велетенським генератором науково-пригодницького типу буде недоступним для нього процесом. Відтак мільйон блискучих часток якимсь дивним чином зібралися у невеличку купу біля собаки Ведмедя і ведмедя Собаки, що вже починали згорьовано плакати; а ось мільйони фраґментів знову сполучаються, видаючи легенькі всмоктувальні звуки, і — гоп! — ось воно, він заново одне ціле, стоїть на Дамбі поряд із удоволеним Ніхтотатом, а за Хазяїном Річки вже й слід охолов.

— На щастя для тебе, — промовив Ніхтотато замислено, — для початку я дав тобі кілька життів. А ти постарайся і збери ще кілька до його повернення і добре подумай, як тобі з ним бути. Він хоч і прикрий дідок, але з ним можна жити. Ти знаєш, як це буває.

Виявилося, що Лука справді таки знає. Він подивився довкола. Ведмідь Собака і собака Ведмідь уже приступили до роботи. Ведмідь перерив усю околицю і, звісно, всюди знайшов кістки, маленькі хрусткі кістки, вартістю в одне життя, які Ведмідь зміг вмить подрібнити і проковтнути, і більші кістки, з якими треба було трохи пововтузитися, поки вириєш, а тоді добряче поморочитися, поки подрібниш, і вони вартували від десяти до сотні життів кожна. Тим часом ведмідь Собака подерся на дерева вздовж Дамби, шукаючи стожиттєві вулики, сховані в густій кроні, а лізучи туди, приплескував і просто поїдав безліч золотавих одножиттєвих бджіл. Життя були всюди й у всьому, вони маскувалися під каміння, овочі, кущі, комах, квіти або ж покинуті шоколадні батончики чи пляшки шипучки; кролик, що дріботів перед вами лапами, міг також бути життям, а також могли бути життя і в пір’їнах, що гойдалися в повітрі перед самим вашим носом. Знаходити й втрачати життя — це банальна віддушина цього світу, і якщо ви втрачаєте кілька, то це не біда; адже у вас залишається ще багато життів.

Лука також розпочав полювання. Він застосовував свої улюблені прийоми. Штурхав ногами стовбури дерев і ходив шелесткими кущами, і це завжди давало результат. Так само якщо підстрибнути в повітря й точно приземлитися на