Сонячна магія - Андрій Левицький

— Куди ж ви його сховаєте?

Деякий час Сокольник ішов мовчки, розмірковуючи над цією проблемою, а потім зупинився й кинув Пака на кам’яну долівку.

— Чого стали? — запитав чаклун.

— Я стомився, треба перепочити.

Сокольник повів плечима й присів навпочіпки, розглядаючи безтурботне обличчя сонного акса.

— Ага! — вигукнув він раптом. — Придумав! Літон же недалеко від узбережжя, чи не так? А в океані недалеко від наших місць є острів Лімбо. Ось туди ми його й відішлемо.

Граф знову звалив Спритника на спину й побрів далі.

— Ну, а якщо… Той пекельний виплодок у спідниці дізнається, куди ми поділи хлопчиська, та спробує відбити його дорогою? — висловив свої міркування Мармадук.

— А ми відішлемо його під надійною охороною.

Мармадук похитав головою, зморщився, потираючи потилицю:

— Під якою охороною, графе? Після смерті короля половина стражників розбіглася. Їх не вистачає навіть на те, щоб стерегти палац. Та ще й змовники…

— Колишній начальник варти Харлик, лицар Боден Девідсон і лихвар Нілсон, — перелічив граф. — Звісно, мої шпигуни стежать за ними. Ці змовники смішні. Я ніколи не сприймав їх серйозно.

— А все одно, якщо вони нападуть на палац? Або раптом городяни збунтуються, коли ми оголосимо себе новими повелителями Літона? Ні-ні, зараз не можна полишати замок без захисту.

Те, що чаклун сказав «коли ми оголосимо себе повелителями», не сподобалося Сокольнику. Річ у тім, що вони поки ще не обговорювали, як збираються поділити владу. У кожного були свої плани…

— Як ви обридли мені! Чому ви постійно сперечаєтеся зі мною? — пробурчав граф. — Ну гаразд, гаразд, я ще подумаю, як розв’язати цю проблему! Поки що треба дістатися до палацу.

Вони йшли та йшли далі, аж поки попереду замаячіли кам’яні сходи, якими можна було зійти на поверхню. Тіні, що вкривали підземне місто, потроху блідли. Починався світанок.

Як завжди, з настанням ранку магія Пані-Місяць слабшала. Круглий, рожевощокий Князь-Сонце, що добре виспався за ніч, з’явився над обрієм, глянув на місто Літон і побачив, що за ніч той досить відчутно змінився. На околиці тепер зіяло величезне провалля. Городяни, розбуджені грюкотом і надсадним виттям Наперстка, що злітав, потихеньку вибиралися на вулиці й терли очі, силкуючись зрозуміти, що сталося. Найбільш тямущі відразу ж поверталися назад і починали поквапливо пакуватися в дорогу…

Проноза ще не цілком прийшла до тями, коли виявила, що її голова лежить на чиїхось колінах. Очі самі собою широко розплющилися, й вона побачила обличчя Бобрика, що схилилося над нею. Кукса рвучко сіла, не звертаючи уваги на легке запамороченння, повернулася до злодійчука. Деякий час вони розглядали одне одного, аж поки Бобрик не потупився.

— Ти того… — почала Кукса й затнулася. — Навіщо поліз за мною?

Бобрик хрипко зітхнув.

— Мабуть, я в тебе закохався, — констатував він і витер рукавом носа. — Знайшов у кого…

— Що значить «знайшов у кого»? — обурилась Кукса.

— Ти ж акса… Та ще й фіглярка. Сіли у свій фургон — і нема вас…

— Авжеж, а як же інакше? — здивувалась вона. — А тому спробуй це перебороти. З досвіду знаю, це до дідька складно, та моє серце належить іншому… — з цими словами Проноза рішуче встала й огледілась.

Вони були на тій самій кам’яній полиці, з якої починалась мандрівка до Погребів. Крісло, що закинуло їх сюди, лежало під стіною, перевернуте. Тепер тут стало значно світліше: нагорі зіяла величезна діра, крізь яку проникало розріджене вранішнє світло, що забарвило дахи підземного міста в рожеві тони. Акса підійшла до краю полиці.

— Я, коли ще ззовні був, то почув, як ти назвала чаклуна «Синім», — згадав хлопчисько. — Чому?

Кукса знизала плечима.

— Усі чаклуни та чаклунки поділяються на різні типи. Ця ваша Інельда була Лілова, тому що черпала свою силу в Пані-Місяця…. — Проноза раптом ляпнула долонею собі по потилиці. — По-моєму, її магія застрягла в моїй голові… Я спершу не второпала, а потім розібралася — Мармадук-бо насправді Синій. Його чари пов’язані з вологою, туманом…

— Як пов’язані? — здивувався Бобрик. —