Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Стрибай! — наказав він.

Чарлі покірно стрибнув на міст.

— Що ви тут робите? — все так само суворо спитав міліціонер.

— Граємося! — відповіли разом хлопчаки.

— Хіба це гра? Якщо побачать ваші мами, то гратиме качалка по ваших спинах!

— Неможливо! — відповів серйозно Чарлі, хоч очі його так і вигравали сміхом. — Качалка вже вийшла з моди як засіб виховання.

Міліціонер з цікавістю подивився на свого маленького співрозмовника.

— Багато ти знаєш! Гайда, забирайтеся геть звідси, щоб я вас тут більше не бачив! Ще хтось уб’ється з вас.

Зрозумівши, що іншого виходу немає, хлопці пішли, але за чверть години знову з’явилися на мосту. Міліціонера не було й сліду, вони могли вільно продовжувати випробування. Чарлі знов виліз на перило і, дійшовши до другого краю, урочисто оголосив:

— Рубікон перейдено! Перемогу здобуто!

За ним ішов Васко. Хоч він був футболістом і пристрасним фізкультурником, йому не вдалося пройти успішно — двічі втрачав рівновагу і стрибав на міст. Ледве-ледве пройшов і Монка, на прізвисько «Зубр», Залишалося пройти ще одному низенькому вузькогрудому хлопчикові в окулярах. Він був сильним учнем і писав вірші. Про його прийом до групи було найбільше суперечок, і Веселинові ледве пощастило відстояти Його всупереч невдоволенню Пешо. Хлопчаки все-таки любили його і в школі енергійно охороняли від забіяк. Хоч він був поет, прізвисько його аж ніяк не було поетичним — прозвали його Фіс — скорочено від фісташки.

Коли Фіс виліз на перило, всі втупили в нього тривожні погляди. Вигляд хлопця не віщував нічого доброго — губи зблідли, очі за великими роговими окулярами неспокійно кліпали.

— Іди повільно, ніхто тебе не підганяє! — обізвався Веселин. — І нема нічого страшного.

Навіть Чарлі, який з усіх і з усього глузував, зараз був надзвичайно серйозний і не говорив ні слова. Фіс пішов по перилу повільно, просуваючись сантиметр за сантиметром, не відриваючи очей від ніг.

— Не дивися вниз, голова закрутиться! — обізвався Пешо з річки.

— Чи недосить з нього? — занепокоївся Веселин.

— Нічого, нехай іде!

Фіс пройшов половину відстані, ні разу не похитнувшись, але коліна його зовсім підігнулися. Проходячи уже над водою, він раптом, навіть не скрикнувши, полетів у річку, наче стрибнув сам, з власної волі.

Хлопчаки остовпіли.

За мить почувся сильний сплеск води, а потім другий. Пешо, не розгубившись, негайно стрибнув у річку і міцно схопив за плечі товариша. Річка виявилась зовсім мілкою, води було трохи вище колін, і він легко витяг Фіса на берег. Хлопці, збившись біля перила, схвильовано кричали, давали поради. Потерпілий, ставши на берег, підвів очі вгору і зніяковіло посміхнувся. Видно було, що він цілком здоровий, навіть не забився, лише каламутні струмки води бігли з його одягу. Худеньке інтелігентне обличчя його, проте, мало якийсь дивний, надзвичайно змінений вигляд, здавалося чужим.

— Чудова баня! — обізвався Чарлі з полегшенням. — Просто екстра, лише без пари.

Серед хлопчаків вибухнув регіт — не через те, що сталося щось дуже смішне, а тому, що вони не знали, як інакше виявити свою радість в зв’язку з щасливим результатом події. Фіс теж зніяковіло засміявся, потім помацав носа і здивовано сказав:

— А де мої окуляри?

Тільки тепер хлопці зрозуміли, чому їм здавалося обличчя Фіса зміненим. Пешо знову стрибнув у воду і почав обшукувати дно. На березі річки якась бабуся, що бачила падіння Фіса, сердито розмахувала кістлявою рукою і кричала щось незрозуміле — певно, лаяла їх і закликала на їхні голови гнів усіх святих. Зупинився грузовик, шофер вийшов з кабіни і, переконавшись, що не сталося нічого страшного, гукнув їм щось веселе і поїхав. Нарешті, Пешо, який усе ще обшукував дно річки, випростався і підніс високо руку. Окуляри були знайдені, і, дивно, обоє скельця виявились цілими. Фіс поспішно схопив їх і з радістю почепив на носа. Обличчя його вмить перемінилося, знову стало знайомим.

— Щось героїчне було в твоєму падінні! — весело сказав Чарлі, коли всі вийшли на берег. — Не бачив я досі, щоб людина так вправно падала!

Усі засміялися і вадоволеиі подалися додо- І му, анітрохи не бентежачись, що люди зупинялися і здивовано поглядали на дві мокрі постаті. Однак перед ними раптом постало складне питання: що вони скажуть, коли їх вдома спитають, чому в них такий вигляд? Нашвидку вигадали якусь історію — дріб’язкову, як усі хлоп’ячі історії, створювані для обману батьків: нібито вони просто переходили річку бродом, потім Фіс спіткнувся і впав, а Пешо нахилився, щоб підвести його.

Прийшовши у скверик, Пешо одразу помітив, що Кости і Юлії немає на умовленому місці. В цьому не було нічого дивного — напевно, Гороманов вийшов з квартири, і вони пішли по його слідах.

Уся група новоприйнятих членів розташувалась під деревами і чекала з нетерпінням. Пешо почав розповідь — спочатку трохи недбало, але потім сам захопився, відчуваючи цікавість слухачів, і, розійшовшись, вклав значно більше таємничості в цю справу, ніж там було її насправді.

Під час розповіді до них підійшов Коста. Худе засмагле обличчя його мало вигляд незвичайно стурбований, очі неспокійно ковзнули по всій групі.

— Можеш говорити при всіх, — сказав Пешо, невірно витлумачивши збентеження товариша: — Уже всіх прийнято…

Коста пильно подивився на друга, потім глухо сказав:

— Сталася неприємність… Юлія зникла!.,
Всі здригнулися.

— Як це зникла? — нахмурився Пешо. — Що ти плетеш?

— Зникла! — безпорадно зітхнув Коста. — Юлія йшла за два-три кроки слідом за Торомановим, а я за двадцять-тридцять кроків від неї… Раптом і Тороманов, і Юлія зникли, наче крізь землю провалились…

— Дурниці верзеш! — сердито сказав Пешо. — Значить, не зникли, а ти їх просто упустив з очей!

Коста повільно похитав головою.

— Ні, не упустив їх з очей, зникли, — сказав він гірко. — Це сталося на площі Славейкова. Ми йшли по вулиці графа Ігнатьєва, але не по краю вулиці, а по самій площі. Коли підійшли близько до перехрестя вулиці Раковського, то лише на мить якась товста жінка стала перед моїми очима. Поки я обійшов цю жінку, минуло, ну, не більше трьох секунд. Скільки кроків можна пройти за три секунди? Скажімо, п’ять кроків. Ідіть на площу і побачите, що найближчий будинок чи вхід за двадцять-тридцять кроків — ні в якому разі не було куди зайти… Добре, а коли я подивився знову — від них і сліду не залишилось, наче в якусь безодню провалились!

— Цього не може бути! — розгнівався Пеню. — Це сон рябої кобили!

— Чи не загубились вони між людьми? — спитав Веселин.

— Ні! — похитав головою Коста. — Не може й цього бути. На площі, правда, звичайно, небагато людей, але в ту мить не було нікого, даю вам слово честі! Не було куди зайти