Сліди залишаються - Павло Вежинов
Вона вийшла на четвертий поверх і знову нерішуче зупинилася. Чекати тут здалося їй незручним — можуть вийти люди, спитати, що вона шукає. Так, краще чекати внизу на вулиці, там це виглядатиме більш природно. Зійшовши на третій поверх, Юлія, не зупиняючись, уважно оглянула двері, в які зайшов Тороманов. Це були звичайнісінькі двері темнокоричньового кольору з секретним замком, але без «шпигунки», на яких була прикріплена гвинтиками дуже велика скляна табличка:
Володимир Христов, зубний лікар.
Юлія вийшла на вулицю розчарована. Тороманов, напевно, прийшов підлікувати свої зуби, а вона подумала хтозна-що. Але тепер де його чекати? Юлія оглянулась навколо і вибрала вхід одного з протилежних будинків. Звідти зручно було спостерігати за виходом, з якого мала вийти людина у білому.
Чекання здалося їй нескінченним; до того ж, вона не мала годинника, щоб подивитися, котра година. Юлія зовсім втратила терпіння, не знала вже, що робити, коли за її плечима з’явився якийсь хлопець, рудий, кістлявий, з неприємним веснянкуватим обличчям і в коротких тірольських штанах. Хлопець оглянув її вороже, презирливо плюнув і сердито спитав:
— Ти що тут чекаєш?
— Не твоє діло! — відповіла злякано Юлія. — Хто тебе чіпає?
Хлопець наблизився і пильно подивився на неї.
— Коли тебе питають — відповідай! — сказав він грубо.
Дівчинка знову не відповіла. Вона обернулась до нього спиною, підняла Догори свого маленького носика і вийшла на вулицю. Рудий подивився на неї здивовано, потім замахнувся ногою і сильно вдарив її ззаду. Від несподіваного удару Юлія відлетіла і впала на землю. Коли вона підвелася, хуліган усе ще стояв за два кроки від неї і похмуро дивився, засунувши руки в кишені.
— Як тобі не соромно! — мало не плачучи, обурена до глибини душі, сказала Юлія. — Бити дівчинку!
— А ти чому не відповідаєш?
— А ти хто такий, щоб тобі відповідати? Може, вулиця твоя?
— Моя.
— Виходить, тоді ти вуличний!
— Будеш мені відповідати, чи почати знову? — перебив її грубо хуліган.
— Якщо так тобі хочеться знати, то чекаю свого батька.
— Це, очевидно, справило враження на хулігана, він озирнувся.
— А де твій батько?
— Наверху, у зубного лікаря.
— А ти чому не чекаєш його там?
— Тому що боюся.
— Боягузка! — сказав презирливо рудий і повільно пішов від неї.
Ляше зараз сльози побігли по щоках Юлії, вона насилу здержалась, щоб не заплакати вголос. Коли хуліган підійшов до входу великого білого будинку, куди зайшов Тороманов, звідти поспіхом вийшла височенька дівчинка і рішуче перегородила йому дорогу. Обличчя її було гнівне, жести різкі, і по сердитому голосу, який долинув до Юлії, вона зрозуміла, що дівчинка за щось лаяла його. Рудий слухав її байдуже, насмішкувато поглядаючи, потім грубо штовхнув її і пішов далі.
Незнайома дівчинка швидко підійшла до Юлії. Її гнівне личко було гарненьке і жваве, дві товсті блискучі чорні коси лежали на худеньких плечах. Дівчинка здавалась на рік-два старшою за Юлію і, певно, була піонеркою, бо. в неї на шиї червонів галстук.
— Я все бачила! — сказала вона, задихаючись від обурення. — Сиділа випадково на підвіконні і бачила, як він тебе вдарив! Він просто… жахливий!
Від співчуття Юлії ще більше захотілося плакати, але вона проковтнула сльози і глухо спитала:
— Ти його знаєш?
Звичайно, знаю — весь квартал плаче від нього! Якби я була хлопцей, я б його швидко приборкала.
Дівчатка жваво розговорилися. Незнайому звали Живкою, вона жила на першому поверсі білого будинку. Побачивши бійку, дівчинка швидко вибігла, та було вже пізно.
— І мене він бив одного разу! — гірко призналася вона. — Коли б я сказала таткові, то не знаю, що б він зробив йому!
Раптом Юлія помітила, що Тороманов вийшов з будинку. Тепер сумка його була зовсім порожня, і він швидко подався вниз по вулиці. Боячись проґавити Тороманова, вона нашвидку вибачилась перед Живкою і, не звертаючи уваги на її здивований погляд, швидко пішла за ним. За чверть години Юлія була вже на своїй вулиці і ще здалеку побачила Пешо і Веселина. Тороманов зайшов у свій будинок, а хлопчаки підбігли до неї із схвильованими обличчями.
— Де ти поділась, — вигукнув Вєселин. — Ми дуже злякались за тебе!
Юлія недбало махнула рукою, немов остання пригода була для неї такою незначною, що про неї не варто й говорити. Її швидко відвели у скверик. Там сиділо ще четверо хлопців, між якими був і Коста, який, угледівши дівчину, аж радісно підстрибнув.
Юлія якнайдокладніше розповіла про все, що сталося, не пропустивши нічого, зрозуміло, крім своїх страхів. Чим більше вона розповідала, тим з більшим здивуванням і захопленням дивилися на неї друзі. Коли ж вона, нарешті, закінчила, Пешо вперше щиро, від усього серця похвалив її:
— Молодець, Юлія! Ти перша серед нас відзначилась!
— Отже, ви добре зробили, що прийняли мене, — радісно і не дуже скромно спитала Юлія.
— Авжеж, звичайно, — погодились усі. Хлопці почали говорити про останні події, і Веселин першим висловив припущення:
— Здається, Юлія натрапила на вірний слід! Неначе на це схоже.
— Побачимо! — сказав Пешо.
— З усього видно, — продовжував Веселин. — Хіба ж не дивно все це? Тороманов купує цілу купу романів і не читає їх сам, а носить якомусь зубному лікареві. Чому? Невже зубний лікар не може сам їх купити? Навряд чи є на світі такий лікар, який хоче, щоб йому платили не грішми, а романами.
Всі засміялися.
— Може, і є, — обізвався Чарлі. — За передній зуб бере по одному роману, за кутній — по два…
— Може, хтось скаже — поніс їх йому почитати, — говорив далі Веселин. — Але цьому не можна вірити. Та хто купує цілу купу книжок, щоб зробити послугу іншому?
— А ключ? — спитав Пешо. — Зубному лікареві ніякий ключ не потрібний. Я впевнений, що вся ця таємнича історія пов’язана з ключем.
Хлоп’ята замовкли.
— Коли дізнаємось, чому Тороманов ходить до зубного лікаря, то, може, зрозуміємо, до чого ключ, — сказав Веселин. — Не треба губити цього сліду…
Після довгого мудрування зійшлися на одному — перевірити, хто цей зубний лікар. Котрийсь із хлопців, що мав зіпсований зуб, мусив принести жертву на користь спільної справи. Хлопець піде до лікаря
