Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Я, я, я!

Більше від усіх кричала маленька Павлина.

— Царем буде Зоре, а ти, Павлинко, будеш відповідати їй. Згодні так?

Павлина насуплено погодилась. Діти змовились, потім підійшли до Зоре, яка урочисто поглядала, сидячи на своєму уявному троні, і низенько вклонилися. Павлина почала гру.

— Добрий день, царю! Щасливий твій день!…

— Що, що? — здивувалася Юлія. — Щасливий твій день?

— Авжеж! — тоненьким фальцетом відповіла Павлина.

— Не так, Павлинко, кажуть «щасливий царю!»

— Не хороше «царю щасливий»!
Павлинка збентежено глянула на своїх подружок.

— Чому ж не хороше?

— Тому що цар — поганий!

— Слухай, Павлинко, це ж гра така! Цей цар, може, був хорошим…

— А татусь каже, що всі царі погані, — впиралася Павлинка.

— Ну, гаразд, кажи як знаєш.

— Добрий день, царю, щасливий твій день!

— Добрий день, — відповіла тоненько Зоре, — Де ви були?

Вдома…

— А що робили?

Не кажучи ні слова більше, дівчатка почали мовчки потирати руки. Обличчя їхні були надзвичайно серйозні, наче вони виконували якусь дуже тяжку і важливу роботу.

Зоре глибоко замислилась.

— Місили тісто! — вигукнула вона з сяючим обличчям.

— Ні! Ні! Ні! — тріумфуючи, закричали Павлина і Вірка. — Не вгадала!

Зоре знову поринула в думки, її кругле личко зовсім розрум’янилось. Що це за диво?

— А-а-а, знаю! Душили кішку!

— Що-о? — здригнулась Юлія. — Що ти сказала?

— Душили кішку руками! — пояснила спокійно Зоре.

— Соромно! — щиро обурилась Юлія, потім суворо додала: — Як можуть, царю щасливий, хороші діти душити… кішку! Дивно, як це спало тобі на думку!

— А ти сама душила кішку? — поцікавилась Вірка.

— Душила, — призналась трохи збентежено Зоре.

— А кішка що?

— Кішка дряпала мене…

— Мало тобі перепало! — розгнівалась Юлія. — Слухай, царю щасливий, ми не такі, ніяких кішок ми не душимо! Щось інше робимо!

— Покажіть іще раз! — попросила, зітхаючи, Зоре.

Діти повторили гру.

— А-а, зрозуміла! — здогадалась, нарешті, Зорка. — Перете білизну!

Діти голосно засміялися, почали стрибати на місці.

— Вгадала! — серйозно відповіла Юлія. — Добре, хто тепер буде царем?

— Я! — вийшла вперед Павлина.

— Нехай раніше Вірка буде, потім ти!

— Ні, раніш буду я, а потім Вірка!

— Бачиш, яка ти неслухняна! — сказала з докором Юлія.

— Ай!

— Неслухняна ти, справді! Навіщо два дні тому ти кинула з вікна ключ однієї людини? Я знаю, мені все сказали!

Павлина сердито глянула на дітей.

— Нічого я не кидала, — сказала вона ображено. — Навіщо ти вигадуєш?

— Павлинко, не обманюй мене! Адже приходив до вас у гості один дядько, а ти взяла і закинула його ключ!

— Ні!

Юлія продовжувала розпитувати, але маленька Павлинка завзято заперечувала — ні і ні! Юлія замислилась.

— Слухай, Павлинко, якщо ти скажеш мені правду, я дам тобі… цукерку.

— Не кидала я ключа! — вже сердито заперечила Павлина.

— Добре, дам тобі… ляльку!

Дівчинка трохи здивовано і підозріло глянула на Юлію.

— Ганчір’яну ляльку?

— Ні, справжню…

Павлина зморщила маленького носика.

— Кинула дядькового ключа! — зітхаючи, сказала вона.

— Якого дядька?

— Того, що… кинула його ключа.

— А як він був одягнений?

— В одежу…

— В одежу, але в яку?

— В справжню одежу! — відповіла з досадою Павлинка. — А лялька має очі? Скляні вони?

— Скляні… А він не був часом у білому костюмі?

— У білому, — кивнула сміливо Павлинка.

— Він сам товстий, так?

— Еге ж, товстий, товстий, товстий!

— А ти куди кинула його ключа?

— В сміття кинула його.

— Як так у сміття? — з відчаєм зітхнула Юлія.

— У відро для сміття…

— Бачиш, ти й знову брешеш! Ти кинула його ключ крізь вікно! Я знаю все! Крізь вікно на задній дворик! Адже так?…

— Так, — уже смутно повторила Павлинка. — А ти коли даси мені ляльку?

— Обманює! — обізвалась жваво Вірка, — Як циганка, обманює заради тієї ляльки!

— Ай!

— Коли хочеш знати, всі ваші вікна дивляться на вулицю! Як же ти могла кинути ключ на задній дворик?

Павлина безпорадно закліпала очима.

— То я кинула ключ на вулицю…

Юлія з мовчазним докором вдивлялася в маленьку обманщицю.

— Слухай, Павлинко, якщо скажеш мені правду, дам тобі ляльку. Мені вона не потрібна! — гірко додала Юлія. — Я вже велика! Якщо ти кинула ключ, дам тобі ляльку і якщо не кинула — теж дам. Тільки скажи правду!

— Не кидала, Юлю, — відповіла щиро дівчинка. — Не кидала його ключа!

— І не бачила його?

— Ні… Юлія глибоко зітхнула.

— Слухай, Зоре, а чи не ти кинула ключ?
Зоре навіть витріщила очі від здивування…

— Хто, я-а-а кинула ключ? — спитала вона драматично тонким голосом.

— Авжеж, ти! Скажи, скажи правду!
Зоре глибоко замислилась.

— А ти другу ляльку маєш? — спитала вона, і чорні маслинки її очей наче блиснули.

У Юлії була й друга лялька, але їй здалося, що вже занадто жертвувати і нею.

— Я тебе заворожу, отож посмій не сказати правду! — погрозила вона з серйозним виразом на обличчі.

— Як заворожиш?

— От зараз побачиш!

Юлія плюнула в руку і глянула спідлоба на дівчинку.

— Якщо Зоре обманить мене, то хай очі її лопнуть, як оця булька, і полетять на всі чотири сторони!

Вона ударила долонею руба, слина розлетілася в усі боки.

Грізне заклинання закінчене. Дівчатка приголомшено дивилися на Юлію, личка їхні були злякані.

— Скажи тепер правду — кидала ти ключ крізь вікно чи не кидала?

— Не кидала, — ледве пробурмотіла Зоре.

— А приходив до вас товстий дядько у білому?

— Не приходив.

Вірка, яка досі мовчала, обізвалась:

— Юліє, до нас приходив такий дядько!
 — Справді? — здригнулася Юлія. — Коли?

— Днів… п’ять-шість тому.

Юлія пильно подивилася на дівчинку.

— А не було це два дні тому?

— Ні, ні, п’ять-шість днів тому! Прийшов до тата, посидів трошки і пішов.

— А ти кидала його ключ?

— Ні, не кидала нічого! — образилась Вірка. — Я й не сиділа біля них.

Юлія і сама розуміла — така спокійна, слухняна дівчинка, не була з тих, що можуть учинити якусь капость. Все ж вона докладно її розпитала. Зовнішній вигляд чоловіка повністю збігався з тим описом, який їй був даний Пешо і Веселином. Час так само збігався — прийшов у гості до них надвечір. Тільки день не збігався, і ясно було, що Вірка не кидала ключа. Закінчивши невинний розпит, Юлія знову почала гру, але їй вже не хотілося гратись, щось надто тягло її назад до міста. Так чи інакше, — вона була дуже задоволена, що так успішно виконала перше завдання, покладене на неї.

Юлія ледве дочекалася кінця прогулянки. В обід група дітей на чолі з тіткою Кларою вирушила додому. Юлія поспішила вперед і, як сподівалася, знайшла своїх друзів у схованці між кущами в скверику. Як тільки хлопці побачили її, вони посхоплювалися на рівні ноги і допитливо втупили в неї очі.

— Ну, вийшло щось? — спитав