Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Вірно! — вигукнув Веселин. — І я це ж саме думав.

— Значить, візьмемо Бебо, — сказала обережно Юлія.

Пешо кинув на неї сердитий, напівпрезирливий погляд, але нічого не відповів.

— Він мовчатиме! — втрутився Веселин. — Примусимо його дати нам чесне піонерське слово.

— Щодо Бебо я згоден! — ледве помітно зітхнув Пешо. — Але мені здається — хоч і вій буде, нас теж мало.

Після тривалих суперечок вирішили взяти ще шість хлопчаків. Усі шестеро були їхні однолітки, їхні товариші в іграх і, звичайно, хороші члени піонерської організації. Вирішили також, що всі вони повинні заприсягнутися ціною життя і смерті зберігати таємницю від сторонніх осіб, незалежно від їхнього відношення до них,, а, крім цього, провести випробування на хоробрість. З приводу випробування висловив свою думку Пешо, хоч ніхто не розумів, яке це може бути випробування. Довго міркували, обговорювали різні пропозиції і, нарешті, погодились — майбутній член групи повинен подолати дві небезпечні перешкоди. Перша з них була порівняно легкою — перестрибнути босим досить високу огорожу з колючого дроту квартального скверика. Друга перешкода трохи важча — пройти всю ширину міського каналу, по якому бігла річка, але не по мосту, а по дерев’яному парапету.

— Небезпечно! — сказав задумливо Коста. — Якщо хто-небудь втратить рівновагу і впаде — щонайменше зламає собі обидві ноги.

— Не так уже й страшно, — заперечив Пешо, — якщо і втратить рівновагу, то стрибне на міст!

— А якщо втратить рівновагу в протилежний бік?

— Це його діло! — відповів сердито Пешо. — Хто не холоднокровний, нам не потрібний!

— А ти пройдеш? — спитала злякано Юлія.

— Я то пройду, а ти як пройдеш?

Вирішили, звичайно, Юлію звільнити від небезпечної справи, але інших Пешо не хотів звільняти. Нарешті, Веселин і Коста погодились, хоч справа їм здавалась не зовсім звичайною.

— Треба перевірити людей! — закінчив рішуче Пешо. — Нам баби не потрібні! Хто хоробрий — пройде, а хто боягуз — він і пробу
вати не буде.

— Побачимо! — пробурмотів Коста, все ще охоплений важкими сумнівами.

Зібрати нових товаришів не було дуже важкою справою. Того ж вечора у вдпівтемряні скверика відбулася урочиста присяга. Алеї і клумби з квітами блищали од світла повного місяця, але в тіні дерев обличчя хлопчаків мали вигляд незвичайно урочистий і серйозний. Всі вже зрозуміли, що цього разу йдеться не про хлопчачі ігри і легкі забавки, а про щось дуже серйозне. Про що саме, вони ще не знали і мали дізнатись лише на другий день після випробування на хоробрість. На початок Пешо тоном дорослого оголосив, що мова йде про «важливу послугу, яку треба зробити державі в її боротьбі проти запеклих ворогів народу».

Цієї ночі багато хто з хлопчиків ледве заснув від нетерплячки і цікавості, і тому не дивно було, що вранці всі з’явилися на збірний пункт у скверику задовго до призначеного часу. Коста і Юлія знов були залишені на варті, а решта почали випробування. Перестрибування через дротяну огорожу пройшло благополучно. Огорожа була досить висока, колючий дріт лякав хлопчаків своїми гострими зубцями, і дехто з них спітнів ще до того, як почав стрибати. Проте всі перестрибнули з першого разу, хоч після цього коліна їхні довго тремтіли від пережитого хвилювання.

Коли перестрибування закінчилося, всі юрбою подалися до моста через річку. Гребінь парапету був досить вузький, і хлоп’ята почали чухати потилиці. На щастя, кам’яне дно каналу було замулене і заросло травою, так що коли б хто і впав, то удар від цього значно зменшився б. Та все ж і висота чималенька. Хлопці дивилися на дно каналу, поглядали один на одного, і на обличчях їхніх почала з’являтися нерішучість.

— І зовсім не страшно! — спробував підбадьорити хлопців Пешо, але на цей раз і його голос звучав не дуже впевнено.

— Воно-то не страшно, але якщо хто-небудь бебехнеться в воду, може втопитися! — сказав Веселин нерішуче.

— Як це втопитися! — незадоволено поглянув на ного Пешо. — Вода зовсім мілка… Навпаки, краще впасти в воду, аніж на камінь! Саме потрапиш на м’яке…

Щоб показати приклад, першим пройшов Пешо. Він проробив це швидко й легко, майже не дивлячись під ноги і ні разу не похитнувшись, зберігаючи рівновагу розставленими руками. Коли Пешо зістрибнув на другому кінці, хлопчаки посміхнулися, обличчя їхні проясніли.

— Я зійду вниз! — сказав Пешо. — Якщо впаде хто-небудь у воду, я зразу його витягну!

Це було добре придумано, і через деякий час виявилось дуже доречним. Другим пішов по перилу Веселин. Він не зумів пройти з одного разу, як Пешо, — після перших кількох кроків він захитався, втратив рівновагу, але встиг стрибнути на міст. Хлопчаки допомогли йому знову стати на перило, і цього разу Веселин пройшов добре всю відстань.

Третім пройшов Наско, досить високий і непогано розвинений для своїх років хлопець, син шофера і перший механік компанії. Він пройшов не гірше від Пешо і легко стрибнув на землю, його кругле бронзовочервоне обличчя сяяло від задоволення.

— Страшенно приємно! — сказав він голосно. — Пройду ще раз!

Пройшов і Бебо. Коли він став на перило, його біле, як у дівчинки, обличчя, ще більше побіліло, біляве кучеряве волосся наче наїжилося.

— Спокійно, Бебо! — обізвався стривожений Веселин. — Не страшно!

Бебо нахмурився, ображений зауваженням, і сміливо пішов по перилу. Точно на середині відстані, уже над водою, він раптом втратив рівновагу і смішно замахав руками. Хлопчаки завмерли, хтось встиг гукнути:

— Стрибай!

В ту ж мить Бебо встиг відновити рівновагу і знову пішов далі, хоч і повільно, з тремтячими ногами.

Коли, нарешті, він дійшов до кінця і стрибнув на землю, Веселин помітив, що все його обличчя спітніло від напруження.

— Молодець! — сказав йому тихо Веселин. — Я так і гадав, що ти не впадеш!

Перед перилами став Чарлі — маленький моторний хлопчик, веселун компанії. Жваве, розумне обличчя його не виказувало ніякої тривоги, очі дивились, як завжди, весело. Вся компанія любила його, і тому хлопці від щирого серця бажали Чарлі пройти якомога успішніше. Чарлі виліз на перило і елегантно вклонився, потім обличчя його враз стало сердитим.

— Що за неподобство! — сказав він гнівно. — Я не бачу тут жодного кінооператора!

Чарлі ще раз вклонився і вільно пішов по перилу, розмахуючи руками неначе диригуючи невидимим оркестром. І все-таки не судилося йому дійти до кінця. Як з-під землі виріс на мосту міліціонер і суворо зупинився перед ним. Чарлі помітив його, посигналив, як автомашина, і подав знак рукою, який подають шофери, коли хочуть мати дозвіл від регулювальника їхати вперед. Міліціонер на мить посміхнувся, але обличчя його одразу ж стало