Шепіт на вітрі - Алан Маршалл

Космонавт дивився на них і не вірив своїм очам. Він намагався щось сказати у радіомікрофон, але від шоку не міг вимовити ані слова.

Раптом почав щось швидко говорити, неначе передавав надзвичайно важливе повідомлення.

— Земле, прийом.

— Що сталося? — почувся голос з радіоприймача.

— Поруч зі мною за ілюмінатором відьма й хлопчик. Вони обоє сидять на мітлі і дивляться на мене. Прийом.

— Ти захворів. Повторюю. Ти захворів. Це перевтома. Додай кисню. Потягни на себе важіль Б і відпусти його. Випий кави з фляги ЗА. Сфотографуй відьму і негайно передай знімок на Землю. Повторюю. Ти захворів. Візьми з полиці у лівому відсіку кабіни флакон з пігулками. Негайно прийми дві пігулки. Ти заснеш. Повторюю. Ти захворів.

Відьма постукала по склу ілюмінатора.

— Не звертай на них уваги, — верещала вона. — Ти абсолютно здоровий.

Пілот проковтнув дві пігулки й заснув.

— Відключився, тепер кілька годин буде спати, — мовила відьма й зазирнула в ілюмінатор.

— Що це там стоїть на полиці? Фляга з кавою?

— Так, — відповів Пітер. — Думаю, він не помітить, якщо ми трохи вип’ємо. Тут зверху є люк, можна легко проскочити всередину.

— Я б залюбки випила кави.

Відьма спрямувала мітлу до люка супутника. Вони відчинили люк і швидко стрибнули всередину, захопивши з собою мітлу. Пітер зачинив люк.

Відьма взяла з полиці флягу і налила дві чашки кави. Вони всілися й почали пити.

— В Америці готують смачну каву, — сказала відьма. — Пий швидше. На Місяці нас чекає багато роботи.

— Мене турбує доля цього чоловіка, — промовив Пітер. — Як ти гадаєш, коли він повернеться на Землю і розповість, що бачив відьму й хлопчика верхи на мітлі поруч з ілюмінатором, йому повірять?

— Ніколи не повірять. Вони скажуть, що це вигадки або що це йому приснилося. Коли з тобою трапляються дивні речі і ти розповідаєш про це людям, тобі ніхто не вірить. Якщо цей чоловік хоче, щоб йому повірили, він має збрехати й сказати: «Політ пройшов нормально». Ось тоді йому всі повірять.

— Давай напишемо йому записку, обоє підпишемося й пристібнемо її до його костюма.

— Давай, але треба поспішати. В тебе є папір і ручка?

— Ми вирвемо аркуш паперу з його записника, — сказав Пітер.

Поруч із космонавтом лежали блокнот і ручка.

Пітер вирвав аркуш і написав:

«Довідка.

Підтверджуємо, що відьма і хлопчик побували на супутнику і пригощалися кавою космонавта».

Він простяг довідку відьмі:

— Підпишіться.

Відьма надряпала свій підпис під текстом, Пітер також підписався. Вони пришпилили записку до костюма космонавта й вилізли з люка.

— Хотіла б я побачити його обличчя, коли він прокинеться й прочитає нашу довідку, — сказала відьма.

Вони сіли на мітлу.

— За моїм сигналом відштовхнися від супутника! — крикнула відьма. Вона зручно влаштувалася на мітлі і вигукнула: — Поїхали!

Пітер відштовхнувся ногою від супутника, і вони полетіли. Спершу мітлу водило з боку в бік, але відьма впевнено вирівняла її рух, і мітла помчала з шаленою швидкістю, немов автомобіль на перегонах. Місяць летів їм назустріч. Незабаром вони побачили гострі верхівки гір і просторі висохлі моря. Вони стрімко спустилися з безхмарного неба у величезний кратер, поверхня якого була вкрита камінням. Відьма злізла з мітли і почала завзято мести. Пітер зрозумів, що його допомога не потрібна, і вирішив оглянути місцевість. Він легко перестрибував через каміння й розщелини, бо на Місяці важив лише кілька фунтів.

Знизу почувся голос відьми. Вона кликала Пітера, бо натрапила на камеру, яка поверталася то ліворуч, то праворуч на дев’яносто градусів.

— Давай сфотографуємося з тобою на згадку, — запропонувала відьма хлопцеві, коли він підійшов до неї. — Стань поруч і усміхайся, тільки-но ми потрапимо в об’єктив.

Камера повільно поверталася.

— Усміхаймося! — вигукнула відьма, і вони застигли із сліпучими усмішками на вустах.

— Цей знімок стане сенсацією на Землі,— сказала відьма. — Він з’явиться на перших шпальтах усіх газет. Не будемо чіпати цю камеру, я чую, як звідти лунає: біп, біп, біп, — це значить, що вона передає знімок на Землю. До того ж у мене цих камер хоч греблю гати.

Вона взяла мітлу, попідмітала навколо, пересунула кілька камінців, щоб надати ландшафту охайного вигляду, і заходилася лагодити щось у мітлі, готуючись до зворотної дороги.

— Сьогодні ми трохи затримались, — пояснила вона Пітеру, — тому під час польоту на Землю я хочу встановити рекорд швидкості. Якщо почнеш мерзнути, загорнися в поли мого плаща. Стартуватимемо он з того стрімчака, — і вона показала на верхівку скелі, що височіла над ними.

Оскільки на Місяці їх вага була незначною, вони легко видерлися на скелю. Це забрало лише кілька хвилин. Пітер згадав про зразки місячного грунту, які привезли на Землю космонавти. Він зачерпнув жменю камінців під ногами і поклав їх до кишені.

«Подарую своїм друзям», — вирішив він.

— Послухай, — сказав Пітер відьмі. — Ти помітила, що Армстронг і Олдрін дуже незграбно пересувалися по Місяцю?

— Помітила. Їм треба було покласти свинцю в кишені, от і все. Ходімо!

Після старту мітла пірнула із скелі вниз, у долину, і вони мало не врізалися у дно висохлого моря. Пітер встиг побачити величезні ущелини на пласкій поверхні Місяця, в глибині жеврів вулканічний вогонь.

Мітла набирала стартову швидкість — півтори милі на секунду — і почала віддалятися од Місяця. Швидкість усе збільшувалася, на ручці мітли був спідометр, і відьма безперервно заглядала на нього.

— Ми летимо із швидкістю двісті п’ятдесят миль на годину, — сказала вона, — плюс-мінус півмилі.

Пітер почав мерзнути. Він загорнувся у поли відьминого плаща і заплющив очі. Раптом він почув