Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.
- Пане професоре, - тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, - ми будемо являтися?
- Так, - підтвердив Дамблдор. - Ти ж уже вмієш являтися?
- Так, - сказав Гаррі, - але ще не маю дозволу.
Він відчував, що краще казати правду; а що, як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?
- Нічого, - заспокоїв його Дамблдор, - я ще раз тобі допоможу.
Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до «Трьох мітел», то почули звідти пронизливий крик.
- ...вимітайся! - кричала мадам Розмерта, виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. - Ой, вітаю, Албусе... ти щось пізненько...
- Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір... ти вже вибач, але я йду в «Кабанячу голову»... не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.
За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом «Кабаняча голова», хоч вітерцю й не було. На відміну від «Трьох мітел», цей шинок, здавалося, був цілком порожній.
- Не треба туди заходити, - пробурмотів, озираючись, Дамблдор. - Головне, щоб ніхто нас не побачив... а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три... Раз... два... три...
Гаррі перекрутився. Відразу з’явилося те жахливе відчуття, ніби його проштовхують крізь вузесеньку гумову трубку; він не міг дихати, все тіло страшенно стисло, і ось, коли він уже було подумав, що задихнеться, невидимі обручі ніби лопнули, і він тепер стояв у прохолодній темряві, вдихаючи на повні груди свіже солоне повітря.
- РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ -
Печера
Повітря пахло сіллю, шелестіли хвилі, прохолодний вітерець куйовдив Гаррі волосся, коли він дивився на освітлене місячним сяйвом море й на всіяне зорями небо. Він стояв на високому виступі темної скелі, а внизу пінилася й вирувала вода. Він озирнувся. Ззаду нависала ще вища скеля, прямовисна, чорна й бездушна. Кілька величезних кам’яних уламків - таких, як той, де стояли Гаррі й Дамблдор - мабуть, колись давно відкололися від тієї скелі. Краєвид був похмурий і суворий; море й каміння, ніде ні дерева, ні землі, ні трави чи піску.
- І що ти думаєш? - запитав Дамблдор. Так, ніби він цікавився думкою Гаррі, чи гарне це місце для пікніка.
- Сюди привозили дітей із сиротинця? - здивувався Гаррі, якому важко було уявити незатишніше місце для денної мандрівки.
- Не зовсім сюди, - уточнив Дамблдор. - Там, за скелями, є невеличке село. Сиріт, мабуть, привозили, щоб вони подихали морським повітрям і подивилися на хвилі. Я не думаю, що це місце хтось відвідував, окрім Тома Редла та його малих жертв. Жоден маґл не вибрався б на цей камінь, хіба що був би надзвичайно вправним скелелазом. Човнами теж неможливо сюди дістатися - хвилі навколо скель дуже небезпечні. Уявляю, як Редл спускався звідти вниз; чари, мабуть, придалися тут краще, ніж мотузки. І він затяг сюди двох дітлахів, мабуть, щоб просто потішитися, їх залякуючи. Та сама дорога сюди залякає кого завгодно.
Гаррі ще раз глянув угору на скелю й відчув, як пробіг мороз по спині.
- Але його мета... і наша... лежить трохи далі. Ходімо.
Дамблдор підкликав Гаррі до самісінького краю стрімчака, звідки вервечка заглибин, що слугували опорами для ніг, вела вниз до валунів, напівзанурених у воду ближче до великої скелі. Спуск був вельми ненадійний, і Дамблдор, якому трохи заважала всохла рука, рухався поволі. Валуни були слизькі від морської води. Гаррі відчував на обличчі холодні солоні бризки.
- Лумос, - промовив Дамблдор, коли ступив на найближчий до урвища валун. Тисячі золотистих цяток світла заіскрилися на темній поверхні води; чорна кам’яна стіна за його спиною теж освітилася.
- Бачиш? - тихо запитав Дамблдор, підіймаючи чарівну паличку. Гаррі помітив у скелі розколину, в якій струменіла, вируючи, темна вода.
- Ти не проти трохи змокнути?
- Ні, - відповів Гаррі.
- Тоді знімай плащ-невидимку... тут він не потрібен... і стрибаймо.
І з несподіваною спритністю як для такого немолодого чоловіка Дамблдор зісковзнув з валуна, шубовснув у море й бездоганним брасом поплив до темної розколини, тримаючи сяючу чарівну паличку в зубах. Гаррі скинув плаща, запхнув його в кишеню й стрибнув слідом.
Вода була крижана;мокрий одяг сковував рухи й тягнув на дно. Глибоко вдихаючи, аж ніздрі вбирали запах солі й водоростей, Гаррі плив за мерехтливим зникомим світлом, що заглиблювалося усе далі й далі у скелю.
Розколина незабаром перетворилася на темний тунель, який, як подумалося Гаррі, ущерть заливає вода під час припливу. Слизькі стіни, відстань між якими не перевищувала метра, у світлі Дамблдорової чарівної палички виблискували, наче мокрий асфальт. Трохи далі тунель завернув ліворуч, і Гаррі побачив, що він тягнеться далеко вглиб скелі. Він і далі плив за Дамблдором, зачіпаючи пучками занімілих пальців шорстке мокре каміння.
Згодом він побачив, що Дамблдор попереду вже вилазить з води, поблискуючи сріблястим волоссям і темною мантією.
Коли Гаррі доплив до того місця, то виявив східці, що вели до великої печери. Він став на них і, тремтячи від холоду, виліз у застигле морозне повітря; з мокрющого одягу струменіла вода.
Дамблдор стояв посеред печери, високо піднявши чарівну паличку, й помалу обертався, обводячи поглядом стіни й стелю.
- Так, це саме тут, - сказав він.
- А як ви знаєте? - прошепотів Гаррі.
- Тут відчуваються чари, - просто відповів Дамблдор.
Гаррі не знав, чи то він тремтів від холоду, що пронизував до кісток, чи теж від усвідомлення присутності чарів. Він спостерігав за Дамблдором, що й досі обертався на місці, очевидно, зосереджуючись на якихось невидимих для Гаррі речах.
- Це лише сіни, передпокій, - сказав Дамблдор за мить. - Треба проникнути всередину... тепер на нашому шляху постануть перешкоди, створені Лордом Волдемортом, а не самою природою...
Дамблдор підійшов до стіни печери й погладив її пучками зчорнілих пальців, бурмочучи якісь слова чудернацькою мовою, що її Гаррі не розумів. Двічі Дамблдор обійшов довкола печери, промацуючи
