Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
- Пані професорко...
Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.
- Що сталося, пані професорко?
- Якби ж я знала! - пронизливо вигукнула вона. - Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити...
Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й непроникна ділянка кам’яної стіни, що приховувала...
- Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?
- ...знаки, що ними мене було удостоєно... що?
Очі в неї раптом забігали.
- У кімнату на вимогу, - повторив Гаррі. - Ви намагалися туди потрапити?
- Я... ну... я й не знала, що учням про неї відомо...
- Не всім, - уточнив Гаррі. - І що сталося? Ви закричали так... наче хтось на вас напав...
- Я... ну, - пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. - Я хотіла... е-е... покласти деякі... гм... особисті речі на зберігання в цій кімнаті... - І вона щось забурмотіла про «гидкі звинувачення».
- Ясно, - Гаррі глянув на пляшки з хересом. - Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?
Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.
- Ой, та зайшла я спокійно, - люто глянула на стіну професорка Трелоні. - Але там уже хтось був.
- Хтось був?.. А хто? - розхвилювався Гаррі. - Хто там був?
- Гадки не маю, - професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. - Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос - а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю... тобто, що я користаюся цією кімнатою.
- Голос? І що він казав?
- Не знаю, чи він взагалі щось казав, - відповіла професорка Трелоні. - Він просто... горлав.
- Горлав?
- Радісно, - додала вона.
Гаррі дивився на неї уважно.
- То був чоловік чи жінка?
- Радше, чоловік, - припустила професорка Трелоні.
- І він був радісний?
- Аж занадто, - презирливо пирхнула професорка Трелоні.
- Наче щось святкував?
- Безперечно.
- І що далі?..
- А тоді я гукнула: «Хто там?»
- А ви не могли цього з’ясувати, не запитуючи? - дещо роздратувався Гаррі.
- Мій Внутрішній Зір, - з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, - був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов’язаних з горлопанськими голосами.
- Зрозуміло, - швидко погодився Гаррі; він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. - І що, той голос відповів, хто він такий?
- Ні, не відповів, - сказала Трелоні. - Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!
- І ви не побачили, що там було? - ледве стримувався Гаррі.
- Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна... - вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.
- Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, - порадив Гаррі. - Він повинен знати, що там святкує Мелфой... тобто той «хтось», який викинув вас з кімнати.
На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.
- Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, - холодно процідила вона. - Я не збираюся нав’язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти...
Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі.
- Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю...
І професорка театральним жестом вийняла з-під шалі карту.
- ...пронизана блискавкою вежа, - зашепотіла вона. - Нещастя. Лихо. Дедалі ближче...
- Зрозуміло, - зітхнув Гаррі. - Але я все одно вважаю, що вам треба розповісти Дамблдорові про той голос, про те, як усе потемніло і як вас викинуло з кімнати...
- Ти так вважаєш? - Професорка Трелоні немовби завагалася, але Гаррі бачив, що їй кортить ще раз розповісти про свою невеличку пригоду.
- Я, власне, до нього йду, - сказав Гаррі. - Маю з ним зустріч. Можемо піти разом.
- О, ну тоді що ж, - усміхнулася професорка Трелоні. Вона нахилилася, позбирала свої пляшки з хересом і безцеремонно кинула їх у велику біло-блакитну вазу, що стояла в ніші неподалік.
- Гаррі, тебе так не вистачає на моїх уроках, - сентиментально зізналася вона, коли вони нарешті пішли. - Ти ніколи не був великим провидцем... але завжди залишався чудовим об’єктом...
Гаррі не відповів; він ненавидів бути об’єктом постійних лиховісних віщувань професорки Трелоні.
- На жаль, - вела вона далі, - та шкапа... вибач, кентавр... геть не тямить у ворожінні на картах. Я звернулася до нього... як Провидиця до Провидця... з запитанням, чи він теж відчуває вібрації наближення катастрофи. А йому, бач, здалося, що я просто кумедна. Уявляєш? Кумедна!
Її голос звучав істерично, і на Гаррі війнуло сильним перегаром, хоч пляшки з хересом залишилися позаду.
- Можливо, жеребець почув балачки, що я не успадкувала дару моєї прапрабабусі. Ці чутки роками поширюють усілякі заздрісники. А знаєш, Гаррі, що я таким кажу? Хіба Дамблдор тримав би мене викладачем у цій видатній школі, хіба довіряв би мені всі ці роки, якби я не довела йому, на що здатна?
Гаррі для годиться пробурмотів щось нерозбірливе.
- Я дуже добре пам’ятаю мою першу співбесіду з Дамблдором, - гортанним голосом мовила професорка Трелоні. - Він був глибоко вражений, авжеж, глибоко вражений... я зупинилася в «Кабанячій голові», чого, до речі, не раджу робити... там є блохи в ліжку, любий хлопче... зате низькі ціни. Дамблдор люб’язно погодився відвідати мою кімнатку в готельчику. Він мене розпитував... мушу визнати, що спочатку він, по-моєму, мав щодо віщування певні упередження... пригадую, я почувалася якось дивно... я в той день майже нічого не їла... а потім...
Це вперше Гаррі слухав її уважно, бо знав, що було потім:
