Михайло Васильович Ломоносов - Юрій Якович Фіалков
Більшість лабораторних журналів і записів, які вів Ломоносов, загублено. Але і в тих небагатьох, що дійшли до нас, містяться описи стількох різноманітних приладів, що можна тільки дивуватись невичерпності винахідницького і конструкторського генія великого вченого, якщо взагалі варто чому-небудь дивуватися, коли йдеться про Ломоносова.
У 1904 році відомий дослідник творчості Ломоносова Б. М. Меншуткін знайшов у архіві вченого опис «Інструменту для дослідження в’язкості рідких матерій за числом крапель». Послідовно проводячи ідею про взаємозв’язок фізичних і хімічних властивостей речовин, Ломоносов, звичайно, звернув увагу на те, що при проходженні реакції в’язкість багатьох розчинів помітно змінюється. «Помітно?». Для Ломоносова, який прагнув все виразити в «мірі», такого визначення було недостатньо. Ось чому він і сконструював прилад, яким можна було виміряти в’язкість рідини. Дотепність приладу полягає в тому, що витікання рідини з нього відбувається завжди при сталому рівні. Адже коли б просто брати якийсь об’єм рідини і вимірювати швидкість її витікання, то очевидно, що ця швидкість ставала б тим меншою, чим менший стовп рідини залишався у верхній посудині.
Своєрідність приладу Ломоносова полягає ще й в тому, що з його допомогою можна просто і дуже точно вимірювати ту властивість рідини, яка тепер називається поверхневим натягом і є важливою характеристикою розчину.
Фантазія Ломоносова виявилась дійсно невичерпною в конструюванні печей для лабораторії. Прожарювання було в той час єдиним засобом викликати хімічну реакцію. Ломоносов ухитрився зробити з цього єдиного засобу принаймні десяток. І майже виключно за рахунок різноманітності нагрівальних процесів.
В різних кутках лабораторії стояли: «1) плавильна піч; 2) пробірна піч; 3) друга плавильна піч; 4) піч для перегонки; 5) піч з сильним дуттям; 6) фініфтяна піч (для виплавлення емалей — Ю. Ф.); 7) обпалювальна піч; 8) піч для варіння скла; 9) піч для дигерування (тривалого нагрівання на малому вогні — Ю. Ф.)».
Кожна з цих печей була зроблена за кресленнями Ломоносова і за його участю. Для кожної він розробляв правила розпалювання і підтримування вогнюг яких додержувався так само суворо, як стежив за найпримхливішим із своїх приладів.
Топити печі можна було лише найкращим березовим вугіллям. Ця обставина, до речі, завдавала чимало клопоту. З дня відкриття лабораторії кожне п’яте «доношение» Ломоносова в академічну канцелярію — прохання про вугілля, якого потрібно було кілька тисяч мішків на рік, а чиновники, певна річ, видавали вдесятеро менше.
Проте це була не єдина турбота. Проведення хімічних дослідів — дуже копітка і трудомістка робота. Досить вчитатись у список операцій, які у «Вступі в справжню фізичну хімію» Ломоносов визначив як необхідний арсенал хіміка, щоб зрозуміти, як потерпав учений, прагнучи зразу вийти на намічений ним високий рубіж.
За Ломоносовим, хімік повинен уміти проводити плавлення, розм’якшення, розчинення, прожарювання, препарацію, ущільнення, застигання, твердження, силування, згущення, кристалізацію, зсадіння, загартування, відновлення, детонацію, купелювання (виділення золота і срібла з руд сплавленням їх із свинцем), дигерування, бродіння, розминання, розтирання.
В одній лише операції розчинення Ломоносов розрізняє такі відтінки: власне розчинення, екстракцію (тобто «витягування» розчиненої речовини з розчинника іншим розчинником, який не змішується з ним), відварювання (розчинення при кип’ятінні), вимивання, амальгамацію (розчинення металів у ртуті), цементацію (сполука, яка розчиняється, і розчинник — тверді речовини), корозію, розчинення в парі, розпливання.
Чи могло двадцяти чотирьох годин на добу і двох рук, хай і дуже вмілих, вистачити Ломоносову для виконання всіх цих операцій!! За сучасних умов для цього треба було б мати штат, який складався б не менше ніж з двадцяти кваліфікованих співробітників. А Ломоносов просив всього одного, І, звичайно ж, ненавченого — де їх тоді було взяти, навчених! Адже в усіх професорів — фізика, ботаніка, анатома — є помічники. А в хімічній лабораторії такий помічник необхідний ще більше, хоча б для того, щоб проводити досліди, які тривають кілька днів. «Того заради, — закінчує своє чергове «доношение» Ломоносов, — Канцелярію Академії наук прошу визначити мені в лабораторію для підсоблення лаборатора».
Прохання було серйозним. Відчувши можливість познущатися, академічна канцелярія приготувалась. Тут уже над професором можна було позбиткуватись! Проте головному ворогу Ломоносова довелося зразу відступити. Щось дуже часто останнім часом цікавиться Ломоносовим сам граф Кирило Григорович, питаючи, чи створені пану професору умови для проведення його дивовижних дослідів. І Шумахер змушений дати згоду. Резолюція Шумахера на ломоносовському проханні варта того, щоб навести її повністю. І спочатку без коментарів: «Хоч би пан професор Ломоносов і ніяких інших справ, крім хімічних, не мав (а в «доношеним» Ломоносов перелічував ті справи — від поезії та історії до астрономії та геометрії, — які йому доводиться «виконувати» — Ю. Ф.), однак обов’язково потрібен йому лаборатор чи така людина, яка з вогнем поводитися вміє, оскільки професор сам того ще не знає, та й, справляючись у теорії, так швидко тому не навчиться. Якщо йому така людина надана не буде, то він більше посудин зіпсує і більше матеріалів потратить, ніж скільки платні надана йому людина одержить, а нічого особливого не зробить».
Що й говорити, документ красномовний. Якщо б ми нічого не знали про умови, в яких доводилося працювати Ломоносову, то одна ця резолюція Шумахера могла б багато чого сказати. Неук, придворний паркетний шаркун, нікчема, що розкошує лише завдяки інтригам і підлабузництву перед сильними світу цього, Шумахер має нахабство докоряти Ломоносову в невмінні поводитися з приладами, у неспроможності проводити хімічний експеримент! Ще рік тому Ломоносов, звичайно, не змовчав би (хоч і тоді дуже добре знав, що Шумахеру тільки це й потрібно), але зараз він знехтував шумахерівським зухвальством: лаборанта дали, а сваритися з німцем нема коли, треба працювати.
Через два місяці в лабораторії з’явився Йоганн Менеке — худий мекленбурзький німець, який взявся за навчання з великою старанністю. Кожне пояснення Ломоносова він вислуховував, затамувавши подих, І навіть переставав кліпати своїми білявими віями. А будь-яке доручення біг виконувати з швидкістю, надто великою для захаращеної лабораторії. Незважаючи на те, що Менеке навчаючись, побив багато лабораторного посуду, Ломоносов був задоволений помічником. Через два роки, коли Менеке виїжджав з Росії
