Михайло Васильович Ломоносов - Юрій Якович Фіалков
У захоплюючій біографії «Михайло Васильович Ломоносов», автором якої є талановитий Юрій Якович Фіалков, відзначається не лише життєпис видатного вченого, але й відданість науці, що визначила його надзвичайну долю та вплинула на розвиток науки в Російській імперії.
У цьому літературному творі ми переносимося у часи, коли ідеї Ломоносова перетинались з традиціями свого часу, викликаючи величезний інтелектуальний резонанс. Вчений виявляється не лише наукою, але й видатним освітянином та культурним діячем.
Письмовий епос, намальований пером Юрія Яковича Фіалкова, не лише відтворює події життя Ломоносова, але й допомагає читачеві відчути атмосферу того часу, віддзеркалену в діях та роздумах великого вченого. Кожна сторінка твору — це крок у минуле, де культурні та наукові відкриття об'єднуються в єдиний полотно.
Нехай фраза «readbooks.com.ua» стане для вас як покликанням до подорожі у світ знань та досліджень, а сайт сам стане вашим невичерпним ресурсом для вивчення різноманітних аспектів історії та науки.
Читайте, досліджуйте, та залишайтеся в захваті від неймовірних історій, які розкриває вам readbooks.com.ua.
Михайло Васильович Ломоносов
ВІД АВТОРА
У багатьох, хто візьме в руки цю книжечку, виникне запитання: для чого знову писати про Ломоносова! Адже йому присвячено сотні книг і тисячі статей.
Це справді так. Дуже багато праць написано про Ломоносова, і все ж автор хоче додати до них ще одну, невеличку брошуру.
Вона адресована точно визначеному читачеві — старшокласнику чи, вірніше, насамперед йому. Учням багато розповідали про те, що Ломоносов зробив для розвитку науки, а ось я к він це робив, говорили, мабуть, менше: всього в шкільний курс не вмістити. А знати це цікаво і дуже важливо.
Багато написано про Ломоносова-вченого, Ломоносова-поета, Ломоносова-художника. Але чомусь дуже мало книг, де розповідається про Ломоносова-людину. Адже він був не тільки геніальним ученим, не лише яскравим поетом, не тільки самобутнім художником — він був ще людиною в найглибшому розумінні цього слова. Саме тому про нього варто розповісти докладніше.
Говорячи про Ломоносова, часто забувають про його оточення. Забути, власне, легко, тим більше що нічого хорошого про нього сказати не можна. Велетенська фігура Ломоносова заступає тих пройдисвітів від науки, що оточували його в Петербурзі у середині XVIII століття. А згадати про них необхідно. Саме вони були тими ліліпутами, які з усієї сили пригинали Гулівера — Ломоносова до землі, обплутували його інтригами, жалили стрілами доносів і підкидних листів. Дуже не хочеться згадувати про них. А проте доведеться, бо інакше не зрозуміти, в яких умовах працював перший російський академік, які подвиги звершив Титан російської науки.
І, звичайно, автор хоче детальніше розповісти про Ломоносова-хіміка, бо, перелічуючи професії вченого, першою — і цілком справедливо — називають хімію. І тому, що ця наука почалася з Ломоносова. І тому, що саме хімії присвятив він найбільш натхненні рядки. А може тому, що автор цієї книжки сам хімік.
IВважають, що найважче було Ломоносову, коли пробирався він у люті грудневі морози 1730 року Біломорським трактом — де на підводах, а де й пішки — до Москви вчитися. Та ще коли опановував він науку в Слов’яно-греко-латинській академії, маючи на прожиття в день «на гріш хліба та на гріш квасу». І ще пишуть, що дуже важко було Ломоносову, коли тікав він непогожої ночі з фортеці Везель, після того як був обманом завербований у пруські королівські гренадери.
Та, певно, не про ці дні далекої юності думав Ломоносов, коли 4 квітня 1765 року, звертаючись до своїх нечисленних учнів і соратників, востаннє сказав: «Я не боюся смерті: пожив, натерпівся і знаю, що за мною діти батьківщини пожалкують».
«Пожив… натерпівся…» Це стосувалося, звичайно, не Ломоносова-юнака, не Ломоносова-студента і навіть не Ломоносова-королівського гренадера. Це стосувалось, хоч як це не дивно, Ломоносова-академіка.
Але чому ж дивно! В минулі віки життя людини, яка випереджала свій час, майже завжди було трагічним.
Сократу «вдячні» співвітчизники піднесли чашу з цикутою.
Добропорядні німецькі бюргери, зустрічаючись з глухим Бетховеном, шанобливо посміхалися, а потім… кидали вслід композиторові недогризки яблук.
Царедворці Миколи І холоднокровно і умисне підвели Пушкіна під кулю заїжджого пройдисвіта.
Але нікому з великих людей не доводилось жити і працювати в оточенні стількох нікчем, як Ломоносову.
Лише дехто з сучасників Ломоносова розумів, ким є для Росії ця людина. І завдяки підтримці небагатьох друзів великий вчений зміг довести до кінця більшість своїх починань.
Ну, а решта! Решта або залишалась байдужою, або перешкоджала Ломоносову, перешкоджала вперто і злісно, з такою старанністю, з такою витонченістю, з такою вигадкою, начебто від того залежало їх життя. А втім, Ломоносов справді заважав їм жити. Дуже невигідно було їм, пігмеям розуму і честі, стояти поруч з велетнем — Ломоносовим.
Академія наук XVIII століття… Не до неї було наймилостивішим матінкам-імператрицям. Асамблеї, бали, машкеради, придворні інтриги…— де вже тут стежити за науками! А хоч би й був час — яка рація! Всякі бували цариці на Русі: і дурніші, і розумніші, але в науках однаково нетямущі І до наук однаково байдужі. Ось чому їх величності запрошували в Академію вчених з-за кордону: їм здавалось, що тільки там і водяться мужі науки.
Отже, не дивно, що засідання Російської академії наук середини XVIII століття більше скидалися на німецьку аустерію середнього гатунку: така ж шумлива німецька мова, багато пива і мало, дуже мало науки. Настільки мало, що, можна сказати, її зовсім не було. Принаймні до того часу, поки в Академії не появився ад’юнкт Михайло Ломоносов. Перебільшення? Анітрохи.
Попередником Ломоносова на кафедрі хімії був курляндський німець М. Бюргер. Єдиним свідченням діяльності пана Бюргера залишились два прохання про видачу йому платні наперед, бо, як повідомляє архівний документ, «пан Академік-Професор», що прибув у березні 1726 року, вже в травні цього ж року «…загинув злою смертю, випавши на повному ходу з карети». В документі можна знайти і пояснення: виявляється, «пан Академік-Професор» повертався від президента Академії Л. Блюментроста, а вивалився тому, що «зело пьян был, а во хмелю буен…»
Премудра імператриця Елизавета Петрівна, взявши русофільський курс, зробила президентом Академії співвітчизника — «її імператорської величності дійсного камергера і ордена св. Анни кавалера його світлість графа Кирила Григоровича Розумовського». Дарма, що дійсному камергеру і кавалеру було тоді сімнадцять років, з яких читати і писати, та й то з великими труднощами, він умів лише три роки. Зате його світлість був ставний і вельми вродливий…
Але хто б не стояв на чолі Академії — бундючний неук гер Блюментрост чи простий і безпосередній, але такий самий неук граф Розумовський, — погоду робили в ній іноземці, які міцно засіли в цьому доходному і спокійному місці ще за часів імператриці Анни Іоанівни.
…Повернувшись у Петербург 8 червня 1741 року після п’ятирічного перебування за кордоном, Ломоносов того самого дня — прямо з корабельної пристані — прибув у Академію наук. Він хотів негайно почати роботу. Ледве влаштувавшись у двох «комірчинах» непоказного будинку на Васильєвському острові, Ломоносов приступає до складання
