Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

— Ні, робиш!

— Ні, не роблю!

Пітер підняв руку.

— Годі-бо вам! — сказав він, але не таким сердитим голосом, як сподівалися дівчата. — Вчинок, звісно, поганий, але яка користь сваритися через це. Ось що важливо: хтось викрав Біблію і хоче розшукати скарби. Ми не знаємо, чи зуміють викрадачі розшифрувати запис. Цілком можливо, що не зуміють навіть так, як це вдалося, нам. Але ми не можемо на це розраховувати. Нам треба діяти і діяти негайно, якщо ми хочемо дістатися туди першими. Вирішуйте, що нам робити.

— Я вважаю — треба повідомити в поліцію, — сказала Керол, вдячна Пітерові за його розважливу стриманість. — Поліція одразу ж вживе заходів, щоб знайти скарби. В крайньому разі, вони будуть у цілковитій безпеці.

— Еге ж, — підтримала Джіл. — Так і зробімо.

Але Пітер заперечливо похитав головою.

— Нам не повірять, — мовив він. — Уявіть лишень: четверо дітей вриваються до поліцейської дільниці й кажуть: «Хтось викрав зашифрований запис про сховані скарби». Та вони вважатимуть, що ми з глузду з'їхали. Татко не раз казав, що полісмен нізащо не повірить у те, що здається незвичайним.

— Але ж у нас є копія зашифрованого запису, — заперечила Джіл. — Вони ж напевне побачать, що це правда.

— Хто завгодно, тільки не поліцейські. До того ж половина наших розшифровок купи не тримається.

— А може, й повірять, — втрутився Майкл.

— А може, рак свисне. Ні, наша розповідь нікого не переконає. А якби й переконала, поліцейські сидітимуть склавши руки, чекатимуть, поки приїде татко. Він-бо сам займався цією справою, тож вони байдики битимуть, доки не буде від нього вказівок.

— Ну, що ж, припустімо, що ти маєш слушність, — сказала Керол. — Припустімо, що нам не повірять, але ж ми виконаємо свій обов'язок.

— А в того, хто викрав Біблію, будуть руки розв'язані, і він виконуватиме свій обов'язок, — глузував Пітер. — Ні, ми повинні щось робити. Чекати допомоги від поліції — марна річ. Ми маємо діяти самі і — негайно. У нас немає часу чекати на повернення татка.

— Чудова ідея! — мовив Майкл. — Ми стаємо детективами і вистежимо чоловіка, що вкрав Біблію, так чи ні?

— Ні, — одказав Пітер. — Це теж ні до чого. Ми повинні знайти скарби, а не чоловіка, який украв Біблію. — Пітер замислився, зважуючи всі обставини.

— Ми всі допомагатимемо і… — промимрила Джіл.

— Звичайно, допоможемо, — додала Керол.

Пітер рішуче підвів голову.

— Так от, я придумав, — сказав він і окинув поглядом катер. — «Норець» витримає, я знаю, що витримає.

— Що ти придумав, Пітере? — спитала Джіл.

— Слухайте, всі слухайте! — збуджено заговорив Пітер. — «Норець» раніше був військовим катером. Він прекрасно витримає плавання по морю. Татко сам не раз про не казав. Ми вирушимо на ньому до Голландії і самі шукатимемо скарби.

— Пітере, ти збожеволів! — вигукнула Джіл.

— А по-моєму, це чудова думка! — мовила Керол.

— А як ми знайдемо дорогу? — нерішуче спитав Майкл.

— Хай тебе це не турбує! — швидко відповів Пітер. — Знайдемо! Можна пливти слідом за якимось судном або в який інший спосіб.

— Але, Пітере, це ж божевілля! — наполягала Джіл. — Перепливти Північне море. Ні, це неможливо.

— І зовсім не так. Ми можемо йти понад берегом до Дувра, а потім прямо через Ла-Манш. Відстань там невелика.

— Двадцять миль! — уточнив Майкл.

— А що скажуть мама і тато?

— А що вони скажуть, якщо через нас пропадуть скарби? — у свою чергу спитав Пітер.

— Так… я знаю, — поступилася Джіл. — Але…

— А крім того, — сказав Пітер, — чимало малих суденець щоліта перепливають Ла-Манш. Менші навіть, ніж наш «Норець».

— Ні, — мовила Джіл. — Не можна так робити. Мамі і татові це не сподобається. Вони думають, що ми попливли до Лечлейда. Не годиться змінювати свої наміри одразу, як вони поїхали.

— Послухай, Джіл, — сказав Пітер. — Хто не хоче їхати, я не силую. Але вважаю, що їхати треба, і ладен хоч у вогонь, хоч у воду…

— Я теж! — вигукнув Майкл. — Це буде пречудово!

— … але якщо ти або Керол іншої думки, то я поїду сам.

— Я теж поїду, Пітере! — наполягав Майкл. — Я їду з тобою.

— От і добре. Ми з Майклом хочемо їхати. Удвох якось упораємось, а ви з Керол можете поки що пожити в готелі чи деінде. Татова установа легко це влаштує.

Керол і Джіл перезирнулися.

— Ні, — мовила Керол. — Це ж наша вина, що справа так обернулася. Ми теж поїдемо з вами обидві.

— А крім того, хто ж вас годуватиме, як нас не буде? Бо ви з Майклом такого наварите, що й у рот не візьмеш, — додала Джіл, силкуючись усміхнутися.

Пітер перевів погляд з однієї подружки на другу і теж усміхнувся.

— Гаразд! Ходімо в каюту і домовимося про все, що треба. А потім одразу ж рушимо в дорогу. Слухати команду: свистати всіх униз!

Збуджені діти бігом спустилися в каюту, де раніше жили батьки, і розмістилися навколо столу: Керол і Джіл по один бік, Майкл — по другий, а Пітер, як і належить шкіперові, зайняв місце голови.

— Перше питання — гроші, — почав Пітер, дістаючи папір та олівець. — Тато лишив їх стільки, що нам вистачить на три тижні. Проте, якщо ми візьмемо в борг повні баки пального, то ще й заощадимо чималу суму. Заправимося пальним у Генлі. Тато завжди бере його там у кредит.

Вирішили також, що Пітер і Джіл візьмуть по два-три фунти стерлінгів із своїх ощадних книжок — хай будуть гроші напохваті. Доки виберуться з Англії, не завадить мати необхідний резерв про всяк випадок.

Потім постало питання про харчі. Джіл і Керол мали подбати