Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

— Еге.

— Може, він просто прокинувся?

— Але ж рибальського начиння теж немає.

І справді, вудка, поплавки, стільчик і бляшанка з черв'яками теж зникли.

— Он глянь! — показала рукою Джіл.

Трохи далі від берега, в чагарнику, Керол помітила постать чоловіка з вудкою на плечі. Він то показувався з-за кущів, то знову зникав у заростях, певне, кудись поспішаючи.

Дівчатка якийсь час мовчки дивилися одна на одну.

— Чисте безглуздя — вигадувати різні дурниці, — нарешті мовила Керол. — Я певна, що він спав. — Але в голосі її не відчувалося певності.

— Ну, тепер уже нічого не вдієш, — сумно сказала Джіл. — Якщо він справді підслухав нашу розмову, тоді… О, навіщо нам було базікати про це!

Керол взяла її за руки.

— Це я винна, — сказала вона просто.

— Ні, не ти.

— Я. Але яка користь від того, що ми оце стоїмо тут і картаємо себе. Краще відразу розповісти все хлопцям,

— Пітеру й Майклові?

— Звичайно. — Керол швидко попрямувала стежкою, а потім навіть побігла. Джіл теж побігла за нею.

— Але що вони подумають? — запротестувала. вона.

— Хай думають що завгодно, але іншого виходу немає. У нас є ще час, щоб щось зробити.

— Що саме?

— Не знаю, — переводячи дух, відповіла Керол. — Але щось таки треба робити. Та вчотирьох ми напевне щось придумаємо.

— Побачимо, — сказала Джіл. — Але прошу тебе, поки що нічого не розказуй.

Вони бігли всю дорогу, і коли показалися з-за повороту річки, Пітер замахав їм рукою з палуби.

— Ми шукали по всьому місту, — пояснив він, як тільки дівчатка вибралися на палубу «Норця». — Питали і в книгарні, і в крамниці старих речей, але все марно. Зрештою нам відкопали якісь Апокрифи в бібліотеці.

— І ви розшифрували КтКр? — нетерпляче спитала Джіл.

— Ні. Це невеличка книжка, і ми по-всякому пробували, але виходить якась дурниця. Я пересвідчився, що цей запис не має ніякого відношення до Апокрифів.

— Жаль, — зауважила Керол. — Отже, ми й справді ніскілечки не просунулися вперед.

— Боюся, що ні. Коли ми не розшифруємо його до повернення татка з Америки, то, я думаю, він доручить цю справу комусь із своїх спеціалістів. А мені все-таки хочеться, щоб ми самі це зробили.

— Мені теж, — підтримала його Керол.

Пітер підвівся.

— Ви переодягайтесь, а я піду пошукаю Майкла. Вік десь поплив на ялику проти течії, повернув біля водяного млина. А потім питимемо чай. Я вже поставив чайник.

Він стрибнув на берег, а дівчатка спустилися в каюту.

— Я вважаю, нам треба негайно розповісти їм, — почала знову Керол, витираючись рушником.

— Не треба, прошу тебе! — благала Джіл. — Ми можемо ще раз спробувати розгадати той запис, і якщо розшифруємо, тоді все-все розкажемо поліції.

— Гм… а якщо не зможемо розплутати ту загадку?

— Ну… е-е… тоді все одно розкажемо.

Керол замислилась.

— Певне, ти маєш слушність, — погодилась вона. — В усякому разі, спробуємо ще раз.

І всі четверо, сидячи за чаєм на палубі, заходилися ще раз розгадувати таємницю. Але як не билися, їм так і не вдалося додуматися, що означає КтКр та Кр3, а уривки про диявола та про Філіппа все ще здавалися безглуздими.

— Я хочу ще раз переглянути Біблію, — сказав Майкл. — Може, ми пропустили щось. Переберуся через річку, зайду в церкву і прогляну книгу від початку до кінця. Може, там ще щось написано.

— Слушна думка, — підтримав його Пітер. — Ось візьми папір та олівець і рушай, а ми тим часом помиємо посуд.

Майкл скочив у ялик, одштовхнувся від катера і швидко повеслував на той бік річки. Всі бачили, як він побіг алеєю повз притулок для старих і зник. Діти зібрали всі чашки та блюдця, вилили воду з чайника в річку і спустилися вниз. Тільки-но закінчили витирати і ставити в буфет чайний посуд, як почувся глухий удар — то ялик підплив до катера.

— Швидко впорався, — зауважив Пітер. — Мабуть, щось знайшов. Ходімо подивимось.

Вони вмить зійшли на палубу.

— Біблія зникла, — вирвалося у Майкла, тільки-но він перехопився через борт катера.

— Зникла? Не може бути! — вигукнув Пітер.

— Зникла, Пітере! Нема її там. Я все оглянув.

Джіл і Керол злякано перезирнулися.

— Може, сторож забрав її? — спитав Пітер.

Але Майкл похитав головою.

— Ні, він не брав, я питався його. Коли я помітив, що книги нема на полиці, то кинувся шукати сторожа — він ще витирав пил за органом. Я спитав його, де Янова Біблія. А він відповів: «Як де? У шафі, звісно». Я сказав, що її там немає. Тоді він пішов зі мною і сам пересвідчився, що книжка щезла. Ми переглянули всі полиці. До того ж між книгами, де вона стояла, зяяло порожнє місце.

Пітера ця звістка приголомшила.

— Нічого не розумію. Вона має бути там. — Пітере! — Це Джіл заговорила, і голос її трішечки тремтів. — Пітере, трапилася неприємність… я хочу тобі розповісти.

І вона мужньо розповіла про все, що сталося з ними: як вони розмовляли з Керол, як помітили невідомого, що нібито спав на краю кручі, і як він одразу зник, щойно вони пішли.

— Чесно кажучи, — обурився Майкл, коли Джіл скінчила розповідати, — обидві ви дурепи. Хіба не знаєте, що, про це не можна базікати? Просто горе, з дівчатами: нічого не вміють тримати в таємниці.

— Це моя вина, — сказала Керол. — Я перша повела мову про скарби.

— А мені думається, що Джіл перша, — мовив Майкл. — Вона завжди робить такі дурниці.

— Ніяких дурниць я не