Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

— Нам недалеко, — пояснила Керол, набираючи повні руки, пакунків. — Тільки до річки.

— О, у мене гарна думка, — сказала крамарка. — Зачекайте тут. Я зараз повернуся.

Крамарка поспіхом вийшла, і дівчатка побачили, як вона перейшла через дорогу і зникла в крамниці металевих виробів. Невдовзі вона з'явилася з новенькою зеленою тачкою, невміло маневруючи нею, проторохтіла через вулицю і втягла її у двері своєї крамниці.— Я попросила містера Вілсона, і він погодився позичити вам тачку на якийсь час, якщо ви будете обережні з нею, — пояснила вона.

— Прекрасно! — вигукнула Керол. — Ми будемо дуже обережні, постараємося навіть фарбу не подряпати.

— Ви, мабуть, збираєтеся пливти у верхів'я річки, — сказала крамарка, складаючи бляшанки на дно тачки. Дівчатка допомагали їй.

— Правду кажучи, ми збираємося на море, — гордо мовила Джіл, якій з думки не йшла майбутня мандрівка. — Ми пливемо в Голландію.

— Подумати тільки! — вигукнула жінка, загортаючи шматок бекону у великий, складений удвоє аркуш пергаментного паперу. — Ну й щасливі ви, дівчатка, такі цікаві у вас канікули.

— Еге, мабуть, ми таки щасливі, — непевно промимрила Джіл, уявляючи собі величезні простори бурхливого моря.

Вони поставили наспід банки з джемом, а зверху поклали легенькі пакети з кукурудзяними пластівцями. Невдовзі тачка була повнісінька, але все в ній не вмістилося. Що ж, доведеться повернутися ще раз за вантажем. Дівчатка обережно вивезли тачку крізь двері, і Керол, узявшись за ручки, покотила її по тротуару, а Джіл збоку підтримувала рівновагу. Перехожі дивилися на них з цікавістю, але дівчатка удавали, що нічого не помічають.

— Ну й довго ж ви! — обурився Майкл, коли вони нарешті добралися до сходів на набережній. Потім погляд його спинився на тачці з продуктами. — Оце все треба перевезти? Нічого собі робота!

Він вибрався на берег, щоб допомогти дівчаткам розвантажити тачку.

— Це тільки половина, — засміялася Джіл. — Ми скинемо все добро тут, біля сходів, і повернемося за рештою.

— А я тим часом перевезу все на катер, — весело сказав Майкл. Над усе в житті він любив поратися біля ялика.

Дівчатка залишили його укладати закуплені продукти в ялик, а самі подалися за рештою вантажу.

В крамниці нікого з покупців не було, і подруги одразу взялися до роботи — складати в тачку яйця.

— Якийсь чоловік приходив сюди після того, як ви поїхали, — мовила крамарка. — Він сказав, що ніколи ще не бачив такої кумедної картини: дві панянки везуть вулицями тачку з продуктами. Спитав мене, куди це ви збираєтесь, а я відповіла: «Цим дівчаткам сміливості не позичати. Вони не з тих рибалок, що все літо сидять на березі річки і ловлять такий дріб'язок, що й їсти не можна».

Керол аж рота роззявила від здивування.

— Це був рибалка, еге?

— Авжеж, міс, рибалка. Багато їх тут на берегах уздовж річки.

Джіл теж перестала пакуватися й звела погляд на стару жінку.

— Що він за один, той чоловік? — спитала вона, намагаючись говорити байдужим тоном.

— Звичайнісінький рибалка, якщо ви їх хоч трохи знаєте. Вони всі однакові — в старому пошарпаному одязі й брудних черевиках. Я їх не терплю!

Джіл і Керол похмуро подивилися одна на одну.

— У нас є… е-е… приятель, він десь тут недалеко рибалить, — заторохтіла Керол. — Цікаво, чи не він то часом? У цього рибалки тоненькі вусики і дуже чорне волосся?

— Так, так! — Крамарка випросталася. — І вусики тоненькі, і волосся чорне. Подумати тільки! Ваш приятель — і не побіг за вами, не допоміг везти тачку! Ніяк не збагну, що воно за чоловіки тепер повелися! А може, то хтось зовсім чужий, інакше він неодмінно пособив би вам.

— Ну, може, то й не він, — погодилася Керол і ще енергійніше заходилася укладати в тачку решту пакунків.

Дівчатка поспішали повз церкву. Джіл щоразу позирала на всі боки, але рибалки й сліду не було. Проте це не зменшувало її побоювань.

— Цього разу винна я, — сумно мовила вона.

— Ну, нічого, — розраджувала її Керол, налягаючи на тачку. — Якщо він вирішив вистежити нас, то все одно вистежив би, якби ми навіть і не сказали крамарці, куди їдемо.

— Мабуть, що так, — нерішуче погодилася Джіл. — Все одно, я поклала собі: доки не знайдемо скарбів, і словом не прохоплюся про те, хто ми такі, куди їдемо, чому і… словом, нічого такого не скажу.

— Я теж, — підтримала її Керол.

— I все-таки треба, мабуть, розповісти про це Пітерові і Майклу. Вони подумають, звичайно, що я ідіотка!

— Ні, не треба! Не кажи їм, принаймні зараз. Нічого це не дасть, тільки Пітер стривожиться. А в нього й так клопотів по зав'язку. І не дивно — він-бо взяв на себе…

— Ш-ш! Пам'ятай, що ми вирішили, ані словечка, навіть тоді, коли вважаємо, що ніхто нас не чує, — застерегла Джіл, неспокійно озираючись.

Керол засміялась.

— Гаразд, гаразд. Я тільки хотіла сказати: він-бо взяв на себе обов'язок привести не знаю що невідомо куди. От і все.

— Майкл каже, що дівчата нічого не вміють тримати в таємниці, — задумливо мовила Джіл. — Здається, він таки має слушність.

— Ану веселіше! — підбадьорювала її Керол. — Може, правда саме в тому, що дівчата вміють розгадувати таємниці. Побачимо, хто раніше від Майкла розмотає до кінця той клубочок.

Коли вони добралися до набережної, Майкл якраз вертався по другий вантаж. Він вийняв з води одне весло, підігнав ялик бортом до сходів причалу і вистрибнув на берег з линвою.

— Оце вже все, — сказала Джіл. — Починайте з Керол вантажити і переправляти продукти, а я бігом одвезу тачку. Гляди ж, не побий яєць, Майкле.

Вони швидко, але обережно вивантажили продукти на верхню сходинку, і Джіл відтягла й повернула тачку.

— Не забудь, про що ми домовилися! — крикнула їй навздогін Керол.