Сонячна магія - Андрій Левицький
На ньому в густих калюжах валялися черепки глечиків; поверхнею срібної чаші пробігло павутиння тріщин. На стільниці розтікалася масна калюжа, в якій щось вовтузилося.
Дослід виявився вдалим: у калюжі на зігнутих задніх лапах стояло і пронизливо пищало семеро сірих звірят. Бардо Тодол вискалився й лагідно мовив:
— Крисятники…
Істоти підібрали списи-голки, й підтягуючи штанці, вишикувалися в ряд. Тодол забурмотів, вони нашорошили вуха, видно, усвідомили, що від них потрібно, й один за іншим зіскочили зі столу та кинулися геть зі спальні.
* * *— Я думав, потаємне місце мага має бути не таким, — промовив Геб, розглядаючи порожню напівтемну печеру. — Тут же взагалі нічого нема…
— Заходьте вже, — пробурчав Каштелян.
Вони увійшли, Гагра причинив двері, стало ще темніше.
Геб почув плюскіт води, шелест. Примарні тіні заклубочилися перед ним, приховуючи ледь помітні постаті супутників, а далі розступилися…
— Звичайно, видатні, хай навіть і бідні, маги не живуть у звичайних печерах, — мовив магопес, перестрибуючи через струмок, що дзюркотів з боку невеличкого пінявого водограю. — Я її трішки розширив.
Підлога була кам’яна, плити нагадували мармур із безліччю тонких золотавих прожилків. Вони ледь мерехтіли, здавалося, що йдеш по жовтогарячому павутинню. По підлозі розтікалася прозора плівка води. Численні маленькі водоспади наповнювали печеру теплою вологою. Розгледіти стіни та стелю Геб не міг — згори звисали широкі, порослі мохом сталактити. З них сочилася наповнена порошинками світла вода.
Та й взагалі, місцина, в якій вони опинилися, не нагадувала печеру — швидше, затишний таємний простір, захований від сторонніх очей.
— Ходімо, ходімо, — квапив Каштелян.
Переступаючи струмки, вони йшли за магопсом крізь теплі бризки. Густа завіса дрібних крапель колихалася навколо вологим простирадлом.
Вони йшли та йшли, а відблиски мармурового павутиння колихалися навколо, то спалахуючи золотавими сніжинками, то вгасаючи. Гебу здавалося, що навколо не печера, а дивовижний ліс — він навіть почав дивитися вгору, намагаючись розгледіти крони. Але над головою завіса вологи згущувалася так, що ставала схожою на товсту стелю з каламутного скла, в глибині якого сновигали часточки магії.
За лісом волохатих сталактитів відкрилося озеро. Його береги заросли синьо-зеленими рослинами. Пласке довге листя повільно звивалося, кінці його зникали під невидимою стелею.
За озером стояв будиночок. Геб стишив ходу — раптом зміркував, на що саме схожа ця місцина. Пофарбована в червоне дерев’яна будівля з похилим дахом і трикутними віконцями дивно нагадувала будиночок з акваріума в Безвихідній вежі.
Трикутні віконця запітніли так, що зовні нічого не було видно. Тихий шелест води проникав у будиночок. За одним із віконець промайнула тінь, пролунав писк, далі все змовкло.
— А це що? — Геб вказав на книжку.
— Зубастик. Книга заклинань, куди я заносив усе, про що дізнавався, коли займався чароплітством.
— То це і є Зубастик? Всього-на-всього книжка?
— Всього-на-всього, кажеш? Ні, все не так просто.
Пес витягнув шию, обережно схопив книгу ротом і потягнув до себе. Від столу, від підлоги, від стін, просто з повітря — зусібіч потяглися найтонші золотаві нитки. Геб зрозумів, що вони були й раніше, але стали помітні тільки зараз, коли книгу зрушили з місця.
У верхній частині обкладинки проступили великі літери: «ЗУБАСТИК».
— Так звали мого кота, — пояснив Каштелян. — Він помер дуже давно, але на згадку про нього я назвав книгу його ім’ям.
Жовті пергаментні сторінки вкривали якісь малюнки, схеми та написи.
Магопес поклав книжку на підлогу й схилився над нею.
— Так… — забурмотів він. — Ось тут у нас «Легіони пітьми». А отут «Зламаний меч»… — лапою він перегорнув сторінку. — «Темний ельф», «Темний ельф-2»… це те саме захисне заклинання, що двері охороняє. Нам воно зараз ні до чого. «Відкривачка», «Ремонтне заклинання», заклинання-швець — це щоб підошви підбивати… Кгм, а якщо спробувати «Легіони пітьми»?
— У чому ж суть даного чаклунства? — поцікавився Гргоон Блюмкін.
— Воно може викликати всіляких створінь. Не таких сильних, як прототварі, але… Єдина незручність — заклинання само вибирає, який легіон йому викликати. Воно виходить із того, ким є маг, що працює з ним.
— Ти хочеш просто зараз наслати на Бардо Тодола легіон пітьми? — запитав Геб.
— Я спробую… — Каштелян забурмотів щось і зробив лівою передньою лапою дивний жест — спробував зігнути її так, як дотепер жодному псові не вдавалося.
Ззовні долинув тупіт лапок, почувся пронизливий писк. Грюон Блюмкін виглянув у трикутне віконце й швидко відскочив. Тим часом сторінки Зубастика самі собою затріпотіли, зашелестіли. Магопес ще сильніше зігнув лапу, очі його з’їхалися до перенісся від напруги.
— Доблесний Каштеляне, там хтось
