Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Шурик кивнув.

— А чому ти просив передати ті папірці моїй агенції? Чому ти вирішив, що якби я наткнулась на твої записи, то так відразу й зрозуміла, в чім тут річ? Я, між іншим, такої праці доклала, щоб розшукати тебе! Якби не безліч збігів, що привели мене до Робіна…

— Крім тебе, в агенції ще працюють люди, — перебив мене Шурик. — Георгій, звичайно, відразу розібрався б у моїх записах.

Я навіть не стала заперечувати чи ображатися. Он воно як, у Шурика, виявляється, манія Жорчиної величі…

— Віддала б ти вчасно папери Георгію, я б тут уже не сидів, — і далі знущався Шурик. — Ні ти, ні я… А ми сидимо. Сумно.

Я не знала навіть, що сказати… Допомоги чекати не було від кого. Телефон мій залишився в Робіновій кухні. Викривальний лист навряд чи допоможе Георгію знайти мене. Адже якщо Артем, Серж і Василь зникнуть, то в Жорика не залишиться жодної зачіпки.

«Як ти могла поводитися так нерозумно? — судила я саму себе. — Невже життєвий досвід і досі не навчив не приймати самостійні рішення в усьому, що стосується криміналу? Жорик неодмінно щось придумав би!»

«Так, але ж ішлося про моїх колишніх чоловіків. Навряд чи Георгій з розумінням поставився б до цієї обставини і не здав би обох у міліцію, — відразу почала виправдуватись я. — Хто міг подумати, що Вадим виявиться настільки безпринципним…»

— Ти не сумуй, — вирішив підбадьорити мене Шурик, — Вадька намагається забезпечити тут пристойні умови. Годує добре. Піклується, як може. Він же, по суті, гарна людина…

— Усі ми по суті гарні люди, — понуро буркнула я.

І уявила, як Жорик прочитає мого листа. Господи, яка ж я була дурепа, думаючи, що провчу Георгія своєю самостійністю… Хто я взагалі така, щоб намагатися провчити будь-кого? Ніщо в цьому світі не може виправдати свідомо завданого ближньому болю. Жорик переживатиме. Він збожеволіє від тривоги…

«Хіба не цього ти хотіла? — в'їдливо поцікавився хтось усередині. — Зрозуміє, як багато ти для нього значиш. Кохання спалахне в ньому з новою силою. Йому більше й на думку не спаде їхати кудись без тебе».

«Ні, ні, я хотіла зовсім не цього. Швидкоплинного переживання, яке миттєво змусило б Георгія усвідомити свої помилки, після чого я відразу з'явилась би. В жодному разі я не бажала Жорикові тривалих страждань. А моє нинішнє становище, безперечно, завдасть їх бідоласі».

— Випусти мене звідси!!! — знову затарабанила я в двері. — Випусти негайно! Я не можу тут залишатися! Дай мені хоча б зателефонувати, попередити близьких! Не можна ж так! Робін, відчини!

— Кет, перестань, — Шурик безглуздо снував навколо мене, але підходити зовсім близько не зважувався. Напевне, я справляла враження божевільної, — Кет, нервові клітини відновлюються тільки в мріях наших науковців, не витрачай їх марно.

— Ото ж бо й воно! У тому й лихо, що нерви не відновлюються. За мене хвилюватимуться… Відчини двері! Господи, — я підвела очі до стелі, намагаючись просити якомога жалісніше, — якщо ти є, нехай…

Цієї миті в замковій шпарі зашпортався ключ. Шурик здригнувся і втупив у мене очі, що стали раптом завбільшки як оправа його окулярів, і такі самі круглі. Я вирішила, що то від поваги. Далі він перевів погляд на стелю, приклав руку до грудей і кивнув, галантно, але стримано, ніби рекомендуючи себе.

— Катерино, ти тут? — голос Георгія вивів мене зі ступора.

— Тут, ми тут, Жоричку, ми тут! — заверещала я, і відразу наказала собі замовкнути. Настільки бурхлива радість була не до лиця скривдженій бранці.

— Де Робін, де всі інші? — запитав з-за двері неймовірно рідний голос.

— Він пішов, — швидко проказав Шурик, який чомусь поквапився відповісти за мене. — Більше в домі нікого нема.

— А дівчисько?

— Яке ще дівчисько? — хором запитали ми з Шуриком.

Жорик не відповів, він і далі вовтузився з замком. Його мовчання видалося мені вкрай підозрілим.

— Знайшла де сидіти! До цього замка не підходить жоден ключ.

Я згадала, що в Жорика є чарівна, як він запевняв, в'язка найрізноманітніших ключів. Зважаючи на радянську промислову одноманітність, за допомогою цієї в'язки можна було відімкнути практично будь-який вітчизняний замок.

— Я б із задоволенням сиділа десь у іншому місці, — холодно озвалась я.

— Беручи до уваги товариство, в якому ти нині перебуваєш, таку можливість ще матимеш, — Жорик і далі длубався в замку, і фраза вийшла не надто люб’язною.

— Якщо ти тут, щоб повчати мене, можеш іти, звідки прийшов!

— Оце вже дзуськи, — втрутився Шурик, — Кет, звичайно, як хоче, а я не проти видобутися звідси.

— Спочатку їде, полишає мене напризволяще… Тобто на колишніх чоловіків, — я вирішила оформити своє обурення в слова, — потім з'являється казна-звідки, грубіянить, та ще й торочить про якихось сторонніх дівчисьок… Негайно поясни мені! Про яке дівчисько ти так допитувався?

— Про те пекельне поріддя, що постійно псувало всю операцію, — охоче озвався Жорик. — Імені не знаю, але ця особа вимотала мені всю душу своїми витівками. І де тільки Робін її відкопав…

— Вона гарна? — недобрі передчуття заворушилися в моїй душі.

— Не знаю, ніколи не бачив її зблизька. Підозрюю, що страшна. Не може людина з такою вдачею мати гарну вроду.

Я трішки заспокоїлась.