Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Ось чому ти запитував у мене про губну помаду! — раптом згадала я, — ти стежив за хатньою робітницею Ожигова.
— Так, — Жорик навіть розгубився від глибини моїх знань, — а звідки ти й це знаєш?
— Робота така, — посміхнулась я. «Як же мало потрібно людині для значного покращення настрою! Усвідомлення, що вона — не абищо, та й по всьому. Що вона дещо може, дещо знає, дещо розуміє. На почуття власної значущості, по-моєму, хворіє переважна частини людства, вважаючи саме це почуття головним компонентом щастя. У мене, принаймні, саме так», — подумала я і знову засмутилась, цього разу від усвідомлення того, що моя внутрішня конструкція аж надто примітивна.
— Але з'ясувалося, що ця лінія веде в глухий кут, — як завше, не зважаючи на мої глибокі та щиросердні переживання, провадив Жорик. — Нічого Робін не досліджував. Просто дізнавався, хто має дорогі авто й проголошував цього «когось» ворогом народу та Дітей Дєточкіна.
— Може, він боровся проти дрібнобуржуазної психології в нашій країні, — навіщось я кинулася захищати Робіна. — Зверни увагу, всі викрадені ним авто — іномарки. Може, він проводив акцію на підтримку вітчизняного виробника, — мене саму розсмішила така теорія, — кричав іномаркам: «Янкі! Гоу хоум!» І віднімав їх у власників, щоб ті привчалися купувати вітчизняне.
— Як добре, що він тебе не чує! — посміхнувся Шурик. — Ідея б йому напевно сподобалась…
— Не сподобалася б, — заперечив Жорик, — метушні забагато. Довелося б замість іномарок ставити в гаражі до жертв «Запорожці», аби до кінця відповідати концепції. А Робін, зважаючи на все, не терпить зайвої роботи…
Коли ми вдосталь насміялися, знову перейшли до з’ясування стосунків. Виявилося, що це Георгій періодично заходив додому, це він залишив чашку на кухні, він же витирав мокрою ганчіркою свої сліди в передпокої.
— Як ти міг! Я мало не збожеволіла від думки, що хтось сторонній спокійнісінько походжає нашим помешканням!
— Звідки я знав, що ти така допитлива? Подумаєш, чашка… У такому поспіху дивно, як я ще голову не залишив удома… Я, до речі, потім повернувся і чашку цю прибрав, якщо ти помітила, — відбивався Георгій. — Не міг я не заходити додому! Повинен же був слухати Тимкові наради.
— Невже не можна було в усьому зізнатися?
— Ти не дала б мені й кроку ступнути вільно, намагаючись вигородити своїх друзів.
Нові подробиці справи і далі градом сипалися на моє самолюбство. Це саме Георгій викрав тоді з кафе Шурикову теку.
— Я не знав, що Шурика викрали, — зізнався Георгій, — вирішив, що Метр просто забув свою теку та зараз повернеться по неї. Я почувався трохи винним. Розслідую справу й навіть не намагаюся витягти з неї Шурика, котрий сам навів мене на слід злочинця. Одним словом, я залишив йому замість теки записку з натяком…
— Записку, котру я прийняла за погрози на мою адресу… — Я вчепилася нігтями собі в долоню, щоб стриматися та не накинутись на цього негідника.
Що далі я вдивлялася в Жорика, то більше вражало власне ставлення до нього. Раніше мені й на думку не спадало, що Жорик здатен справити враження демонічної особистості. Високий загадковий брюнет. Ну хіба це про нього? Жорик був настільки рідною мені людиною, що цей романтичний опис, незважаючи на відповідність кожної деталі, взятої окремо, ніяк не асоціювався з Георгієм. Може, я все життя недооцінювала колишнього опера? Втім, зараз мене це найменше обходило. Безліч фактів заважала змалюванню виразної картини.
— Стривай, але ж я бачила Когось…
Той, кого я вважала ворогом, виявився звичайним працівником міліції. Теж опер, Жориків колега. На вечірці, з якої Робін викрав Ключчине авто, цей опор справді був «при виконанні», й нічого протизаконного в його запрошенні пройти до зали не було. Протизаконні дії цей опер намагався вчинити під час нашої наступної зустрічі. Причому, з подачі Георгія.
«Мені страшенно заважає одне дівчисько. Потримайте її в себе, хоча б півдня, га?» — просив тоді цей негідний Жорик свого колишнього колегу.
Але дівчисько втекло. Незаконно вдиратися до чужого помешкання опер не зважився. Хтозна, які потім зв'язки виявляться в цієї мадам? Тим більше, він не встиг помітити, до якої саме квартири шостого поверху вона ввійшла.
— Чим же я так тобі не догодила? — мене не переставала боляче вражати Георгієва жорстокість.
— Я отримав від Артема CMC, де говорилося, що за ним встановили стеження. Через це Тимко не міг виходити на зв'язок. Мені потрібно було забрати тебе від пацана, щоб спокійно перемовитися з ним. Я був упевнений, що ти — людина Робіна, у якого чомусь зародилися підозри стосовно Артема. Виникла необхідність тимчасово вивести тебе з гри.
— Краще б чимось корисним займався, — огризнулась я.
Крім усього іншого, з'ясувалося, що руду валізу з мого авто забрав також Георгій.
— Ти ж сама подзвонила мені та сказала, що валіза в тебе. Тоді ж, коли виказала мені місцезнаходження Робіна. До речі, наші телефонні розмови взагалі дуже мені допомагали. Наприклад, з їхньою допомогою я міг встановлювати, коли ти збираєшся з'явитися додому. Якби не телефон, з самого початку ризикував зіштовхнувся з тобою в дверях… А про Вадима Робіна… Я й раніше підозрював, що цей злочинець належить до касти твоїх чоловіків. Збігалися ім'я та прізвище. Але, зрештою, це могло співпасти й випадково. Та коли ти повідомила, що твій перший чоловік, якого, як я пам’ятав, кликали Вадимом Робіним, приїхав з-за кордону… Жодних сумнівів не залишилося. Робін — злочинець звався так само і приїхав у наше місто в той самий час….
Я згадала телефонну розмову, яка здавалася тепер далеким минулим, і тяжко
