Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— А чим ти думав, коли її сюди віз, Робін? — глузливо поцікавився Шурик. — Як завше: спершу накоїш не знати чого, а потім: «Метр, заспокой!» Її тепер ніхто не заспокоїть. Ще й за хазяйські меблі розплачуватимешся…
Шурик устав і послужливо простяг мені важкий дерев'яний стілець з вигнутою спинкою. Такого антикваріату було шкода, але ситуація не залишала вибору. Я схопила стілець, ретельно прицілилася і вдарила ним по дверях. Нічого не зламалося, і я мимоволі пораділа з того. Однак у поле мого зору на своє лихо потрапив монітор. Монстри, що спливали кров'ю, й досі казилися на екрані. Ще з тих далеких часів, коли я була одружена з Шуриком, у мене виробилася відраза до комп'ютерних ігор. Бути дружиною програміста — суще божевілля, хвороба, одним із яскравих симптомів якої є ненависть до комп'ютера в цілому. Ігри ж віднімають у чоловіка чи не більше часу за всі інші заняття з комп'ютером, зате грошей у дім не приносять. Ось він, момент істини! Я розмахнулася і… Стілець раптом став нестерпно важким.
— Ні! Тільки не комп'ютер! — не своїм голосом заволав Шурик і завис на спинці стільця, тож ми всі втрьох — стілець, Шурик і я — повалилися на брудний колючий палас. — Це єдина істота, яка тут мене розуміє! — бідолашний Шурик волав, уже лежачи на підлозі. — Робін, негайно забери звідси Катерину!
Робін не відповідав.
— Ти її сюди привів, ти й розбирайся! — знову прокричав Шурик.
— Вона, між іншим, до тебе прийшла, — перший колишній знайшов нарешті пристойний привід, щоб не вплутуватися, — і взагалі, мене ваші справи не обходять. Я в чужі стосунки втручатися не збираюсь. Самі визначтеся. Годі, мені час іти.
— Адже він піде! — я заплуталася у власних ногах і ніжках стільця, тому полишила марні спроби підвестись і поповзла до дверей.
— Куди він піде? — раптом заспокоївся стомлений Шурик. — Максимум до гаража, щоб твого несамовитого лементу не чути.
— У вас тут ще й гараж?
Робін мене вже не чув, тож я вирішила марно не надсаджувати горлянку.
— Ще б пак, — гмикнув Шурик, — власне, через нього сюди і їздимо. Втім, насправді ніякий це не гараж. Ділянка з ангаром здавалася. Чому площі мають пропадати? Ось ми цей ангар як гараж і використовуємо. Стривай, — Шурик підняв з підлоги стілець, сів на нього задом наперед, сперся ліктями на спинку, протер окуляри. Схоже, він допіру почав усвідомлювати, що саме відбувається. Здавалося, моя поява нарешті почала справляти на другого колишнього чоловіка бодай якийсь ефект, — а ти, виходить, нічого й не знаєш? Що ти тут взагалі робиш?
— Вадик же сказав, до тебе прийшла, — я вже давно перебувала в розряді Шурикових товаришів, тому місце для посадки довелося шукати самій. — Міг би, до речі, стільцем дамі поступитися, — це я пробурчала, вмощуючись на краєчок тапчана, що нагадував лікарняні ноші.
— Якби міг, то поступився б, — похмуро озвався Шурик, — я, знаєш, не надто мужньо переношу відчуття провини за твій полон.
— Взаємно, — я вважала за потрібне пояснити думку. — Коли ми з Вікторією зрозуміли, що ти зник, і розкопали масу фактів з історії ваших Дітей Дєточкіна, я миттю згадала, як порадила тобі поговорити з ворогами відверто.
— Ти мені таке радила? — здивувався Шурик.
Неймовірні зусилля знадобились мені, щоб переконати себе, що він жартує. Я б негайно збожеволіла, якби усвідомила, що марно себе накручувала протягом такого тривалого часу.
— Ми обоє чудово знаємо, що радила. Це я наштовхнула тебе на думку про відвертість, я втягла у відкриту гру…
— Приголомшлива манія величності! — захоплено зітхнув Шурик.
Мій інстинкт самозбереження змусив мене не вдумуватися в цю репліку. Божеволіти не хотілося. Принаймні зараз, коли кожна розумна думка важила так багато.
— Я зрозуміла, що винна в твоєму викраденні, і вирішила будь-що-будь витягти тебе. Проникла в цю вашу організацію. Навіть пішла сьогодні «на діло» разом із хлопцями Сержа…
— А Віка? Як вона?
— До чого тут Віка? — відмахнулась я. — 3 нею все гаразд. Нудьгує, страждає, нервується. Мучиться в чеканні. Усе, як і має бути.
Шурик, видно, не вважав, що такий стан для Вікторії норма. Він заклопотано похитав головою, безпорадно озирнувся, ніби очікуючи побачити посеред стіни дивовижно розверзнутий вихід, потому розчаровано зітхнув і повернувся до комп'ютера.
— Дуже заспокоює, — пояснив він і пробігся пальцями по клавіатурі, — спробуй, замочи двійко гоблінів… Жити відразу стане краще.
— Маю на кого вилити безсилу лють. На тебе, любчику. Скажи, яке право ти мав вплутуватися в цю історію?! Чому ти брехав мені про банки та кредити? Ти ж завжди був найрозумнішим серед нас! Ти подумав, який приклад подаєш мені?
— Ні, — Шурик не зміг стримати сміху, — про це якось не подумав. Тепер, бачу, дарма.
— Ну і як ти вляпався в таке?
— Ти ж, наскільки я зрозумів, знаєш Робіна, — Шурик ухилився від прямої відповіді. — У нього воістину талант щодо залучення всіх навколо до своїх справ.
— Продовжуй.
— Ми познайомилися випадково, по інтернету. Грали разом у онлайновий преферанс. Виявилося, Робін жив раніше в нашому місті. Слово за словом, лист за листом… Спільні інтереси, спільні спогади про міські події. Виявилося, нас пов'язує страшенно багато різних речей. Ми навіть усе життя читали ті самі книги, уявляєш?
— Не розумію,
