Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Розумієш, і в мене, і в Робіна, була безліч яскравих подій у житті, не пов'язаних із тобою. Тобі, звичайно, важко в таке повірити…
Шурик вочевидь знущався.
— Ти розповідай, — перебила я. — Отже, у вас, чоловіків, у розмовах не прийнято обговорювати особисте життя, тому про мене ви не говорили. А про що ж тоді?
— На той час я вже винайшов свій «ол-аут». Точніше, придумав саму його ідею.
— Що?
— Так я назвав свій прилад. З англійської — «все геть!» Розповідаючи ідею Робіну, я зовсім не збирався шукати спонсора для експериментального зразка… Просто якось розмова зайшла про те, що всі талановиті в минулому люди тут у нас давно сидять «на ставці», отримують зарплату й нічого більше знати не хочуть. «Людям забезпечили принизливий прожитковий мінімум, але цього виявилося досить, щоб у них геть чисто зникла потреба діяльності!» — говорив Вадим. Я пояснив, що все це не зовсім так. Ідей у нашого народу — під зав'язку. Засобів для втілення бракує. Для детального опрацювання будь-якої ідеї потрібні чималі гроші… «Ну то шукайте спонсорів!» — гарячкував Робін. Тоді я здуру й розповів йому про свій «ол-аут». Мовляв, ось навіть у мене є ідеї, але який же спонсор зважиться в це вкладати? По-моєму, саме тоді у Вадима зародилася думка про вдосконалення методів роботи Дітей Дєточкіна. Він почав надсилати мені уривки з листів, у яких наші пострадянські типи скаржилися на несправедливість нинішнього життя. У Робіна було широке листування…
— І ти перейнявся ідеологією: «Мы наш, ми новый мир построим?» Достеменний комунізм — відібрати усе в багатих і роздати бідним.
— Ідея була не в цьому! Не стільки відібрати (не збанкрутіє жоден наш клієнт, позбавлений авто), скільки налякати. Не даремно ж ми візитки залишаємо. Нехай ця сволота замислиться, згадає всі трупи, по яких довелося пройти на шляху до багатства… Нехай знає, що коли держава не може встановити справедливість, то знайдуться люди, котрі не залишать зло безкарним…
— Діти, — я ніяк не могла повірити, що Шурик зараз не жартує, — ви просто діти. Хлопчиська, які досі не награлися у війну…
— Загалом, ти права, — Шурик якось дивно посміхнувся, — але хтось же повинен робити дурниці? Чому не я? Тим більше, що це приємно. Почуваєшся героєм. Особисто я купився лише на можливість виробництва першої моделі «ол-аута»…
— Господи, що ти таке говориш? І як це я примудрилася повиходити за всіх вас заміж? Іти на злочин заради експерименту?! Один вигострює здатність керувати людьми, інший на що завгодно ладен заради створення якогось дурнуватого приладу… Добре, а інших хто в цей маразм уплутав?
Шурик знову миттєво змінив жвавий тон на доволі похмурий.
— Коли ми з Робіним остаточно вирішили, що діятимемо саме так, я залучив до справи Артема. Свого часу познайомився з ним у вас, хлопчина припав мені до вподоби. Ми навіть потоваришували. Я знав про його схильність до кримінальних історій (якось виявився випадковим свідком, коли Жорик вичитував Артемові, що той мало не банк намагався пограбувати) і вирішив, що такий хлопець зможе нам допомогти. Артем погодився. Він усе життя марив справжніми романтичними пригодами. Обіцяв перемовитися ще з одним, просто незамінним у таких справах товаришем. Ним виявився Василь. Я чув про його батька — чудового автомеханіка, якому довіряв своє авто навіть директор найбільшої СТО міста. Васько виявився таки справжнім профі. Тимко запевняв, що хлопець надійний і готовий до будь-яких пригод… Я провів одну-дві навідні бесіди… Ось за це мені по-справжньому соромно. Не можна було пацанів у таку справу вплутувати. Ідея помсти «крутим», які навели рекет на майстерню батька, видалася Василеві надзвичайно цікавою. Ми домовилися продовжити розмову більш предметно, якщо справа набере реальних обертів. Тим часом я отримав від Вадика перші гроші. Справа пішла. «Ол-аут» працював. Я почувався генієм. З усього виходило, що Робіну варто приїхати. Ми якнайретельніше продумали легенду його появи в місті. Забезпечений емігрант на батьківщині шукає дружину.
— Але ж Робін одружений?
— Формально ні. Якісь махінації, ще за тих часів, коли вони жили на допомогу з безробіття, змусили Робіна фіктивно розлучитися. Отож, нам дуже вдало трапилася інтернет-аферистка Валерія. Знав я від Ключки про їхній бізнес…
— А я дурна зі шкіри пнулася, аби порятувати бідолашного Вадика з пазурів лихої Кішки…
— Кумедна ситуація, — Шурик гмикнув, — вона «обробляла» його, а він — її. Рідкісна, зазначу, взаємність.
— Зажди, але якщо Робін усе знав і раніше, то чого ж психував на вечірці? Навіщо він у Ключки авто викрав?
— А дідько його розбере, цього Робіна, — Шурик знизав плечима. — Прийшов потім, розповів про свою помсту Ключці.
— Ти погодився розмовляти з ним? Я б навіть спілкувалася з людиною, котра мене під арешт посадила.
— А з ким же бідному Робіну ще поділитися думками? Ми чудово спілкуємося весь цей час… Ти ж розумієш, він не зо зла так поводиться. Просто натура, схильна до надмірних захоплень… Каже, що тільки тоді, коли на Миколу з Лерою глянув, зрозумів, що Валерія — справжній янгол, а ось підлий Микола змушує її кривити душею та робити всіляку гидоту.
— Але ж це не так.
— Не так. Але ти ж знаєш, голова Вадика — пастка для думок. Якщо вже він щось утовкмачив собі, то це назавжди. Мені Миколи щиро шкода.
— Ми повернемо йому авто! Зобов’язані повернути! — від хвилювання я стисла кулаки. — Адже це я винна в усьому, я налаштувала Робіна проти Ключки…
— Починається, — Шурик поквапився змінити
