Містична річка - Денніс Ліхейн
— Тож ти підкопувався під мене, розпитуючи про Дейва, бо міркуєш, чи не перетворило його те, що ті бандити зробили з ним, на чоловіка, спроможного вбити молоду дівчину.
Шон стенув плечима.
— Щось таке.
Батько на мить замислився, перебираючи горішки в мисці, яка стояла між ними, й випив ще трохи пива.
— Я так не думаю.
Шон фиркнув.
— Ти його так добре знаєш?
— Ні. Але я пам’ятаю його малим. Він не мав у собі цієї риси характеру.
— Багато чудових дітей стають невпізнаваними, коли виростають.
Батько підняв брови й подивився на Шона.
— Ти хочеш прочитати мені лекцію про те, якою є людська природа?
Шон похитав головою.
— Я працюю в поліції.
Батько відхилився назад на стільці й подивився на Шона з натягнутою усмішкою, що тремтіла в кутиках його рота.
— Ну ж бо, повчи мене.
Шон відчув, як обличчя його трохи почервоніло.
— Ти не думай, я лише…
— Будь ласка.
Шон відчув себе йолопом. Можна було тільки дивуватись, як швидко його батько вмів це робити — показати, що звичайні для всіх сторонніх людей зауваження він сприймає як слова малого Шона, який намагається показати себе дорослим.
— Дай мені трохи довіри. Думаю, я трохи знаю про людей і злочини. Зрештою, це моя робота.
— Тож, ти думаєш, Дейв спроможний убити дівчину, якій дев’ятнадцять років, так, Шоне? Дейв, який колись грався з тобою на нашому задньому подвір’ї. Цей хлопчик.
— Я думаю, кожен спроможний на будь-який вчинок.
— Тож і я міг зробити це. — Батько поклав руку собі на груди. — Або твоя мати.
— Ні.
— Краще перевір наші алібі.
— Я цього не казав. О, Господи!
— Ти казав. Ти сказав, що кожен спроможний на що завгодно.
— У розумних межах.
— О, — голосно сказав батько. — Цієї частини я не чув.
Він знову це витворяв — зав’язував Шона у вузли, грався з ним, як Шон грався з підозрюваними під час своїх допитів. Не дивина, що Шон був таким майстром розслідування. Він навчився цього від справжнього майстра.
Якусь мить вони сиділи мовчки, а потім батько сказав:
— А може, ти й маєш слушність.
Шон подивився на нього й трохи зачекав.
— Можливо, Дейв і міг зробити те, що ти хочеш йому накинути. Не знаю. Я пам’ятаю малого хлопця. Я не знаю дорослого чоловіка.
Тоді Шон спробував побачити себе батьковими очима. Цікаво, чи думав батько те саме, дивлячись на сина, — я знав хлопчика, а це дорослий чоловік? Мабуть, важко робити інакше.
Він пригадав, як його дядьки говорили про його батька, найменшого сина з дванадцятьох дітей у родині, яка емігрувала з Ірландії, коли його батькові було п’ять років. «Забіяка Білл», «шибеник» — так називали вони Білла Дівайна ще до того, як народився Шон. Лише тепер Шон міг почути у зверхніх голосах своїх дядьків ту поблажливість, яку старше покоління завжди відчуває до молодшого, адже більшість Шонових дядьків були старші за свого малого брата років на дванадцять чи п’ятнадцять.
Усі вони вже померли. Усі одинадцять батькових братів і сестер. А найменший з них уже досяг сімдесяти п’ятьох років, і його запхали за місто до гольфових кортів, яких він терпіти не може. Він останній з тих, хто залишився, а проте досі наймолодший і такий, хто не терпить найменшої поблажливості ні від кого, а надто від свого сина. Він був ладен відгородитися від усього світу, якби йому довелося, аби не терпіти цього навіть у найменш помітних проявах. Бо всі, хто мав право поводитися з ним так, давно лежать у землі.
Батько подивився на Шонове пиво й кинув кілька монеток на стіл — чайові.
— Ну, ти готовий? — запитав він.
Вони знову перетнули Двадцять восьму автостраду й вийшли на під’їзну дорогу з її жовтими обмежувачами швидкості й душем для машин.
— Ти знаєш, що любить твоя мати?
— Що?
— Одержувати листи від тебе. Коли іноді ти надсилаєш поштівку, хай і без якоїсь причини. Вона каже, що ти пишеш кумедні листівки, й твій стиль письма їй подобається. Вона зберігає їх у спальні, в шухляді. Там лежать ще ті, які ти надсилав їй із коледжу.
— Ага.
— Хоч вряди-годи, розумієш? Кидай їх до поштової скриньки.
— Гаразд.
Вони дійшли до Шонового автомобіля й подивилися на темні вікна батьківського будиночка.
— Вона вже лягла? — запитав Шон.
Батько кивнув головою.
— Вона вранці повезе місіс Куґлен на фізіотерапію. — Батько подав Шонові руку. — Ми були раді побачити тебе.
— А я вас.
— Вона повернеться?
Шонові не треба було запитувати, хто це «вона».
— Не знаю. Справді, не знаю.
Батько дивився на нього під слабким жовтим світлом вуличного ліхтаря, що горіло над ним, і Шон побачив, що батькові прикро знати, що син страждає, знати, що його покинуто, скривджено, що це утворило порожнечу в його душі й що втраченого йому не пощастить повернути.
— Вигляд у тебе непоганий, — сказав батько. — Схоже, ти дбаєш про себе. Ти не випиваєш, не зловживаєш спиртним?
Шон похитав головою.
— Я просто багато працюю.
— Робота — це добре, — сказав батько.
— Еге ж, — підтвердив Шон і відчув, як гіркий клубок підіймається йому в горлі.
— Отже…
— Отже…
Батько поклав руку йому на плече.
— Тоді гаразд. Не забувай навідувати матір у неділю, — сказав він і покинув Шона коло автомобіля, рушивши до передніх дверей ходою чоловіка, на двадцять років молодшого.
— Бережи себе, — мовив Шон, і батько ствердно підняв руку.
Шон використав дистанційний ключ, щоб відімкнути машину, й уже був узявся за ручку дверей, коли батько його покликав:
— Гей.
— Що, тату?
Він глянув назад і побачив, що батько стоїть біля передніх дверей — його верхня частина чітко вирізнялася в м’яких сутінках.
— Ти добре вчинив, що не сів тоді в автомобіль. Пам’ятай про це.
Шон прихилився до свого автомобіля, поклавши долоні на дах, і спробував роздивитися батькове обличчя в темряві.
— Ми повинні були б захистити й Дейва.
— Ви були дітьми, — сказав батько. — Ви не знали, до чого це призведе. А якби й знали…
Шон обміркував ці слова. Він побарабанив пальцями по
