Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Що ж я ще можу повідомити? — виправдовувався Доманецький. — Все це спокійні люди, неприємностей не мали. Про таких, як правило, міліція небагато знає, немає у неї причини ними цікавитися. Інша річ — який-небудь злодюжка, або хуліган, або ті, хто постійно товчеться біля пивного рундука. Ось їх ми добре знаємо, за ними наглядаємо.

Пояснення начальника відділка було логічне. Міліції і без того дуже багато роботи і, ясна річ, немає ні часу, ні необхідності займатись громадянами, які не порушують громадського порядку, не вступають у конфлікт з законом.

Коли Януш Качановський йшов довгим коридором адміністративного корпусу, розшукуючи кабінет директора, раптом розчинились двері, і з них вискочила якась дівчина, налетівши на майора з такою силою, що він ледь утримався на ногах.

— Ох, вибачте. — Вона спалахнула від зніяковіння.

— Нічого, нічого, мені навіть приємно, — Майор уже встиг помітити, що незнайомка досить гарна: коротке волосся, прямий носик, красиві голубі очі.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Шукаю сім мільйонів злотих. Пройшов слух, що у вас їх викрали. Може, ви знаєте, де вони?

— Якби знала — вже б знайшла їм застосування, — засміялась вона.

— А якщо серйозно — я шукаю кабінет директора. Не проведете мене?

— Так ви з міліції. — Великі очі дівчини від здивування стали ще більшими. — Шукаєте свого колегу, який нашу зарплату заграбастав?

— Так, я справді з міліції, майор Качановський, дозвольте відрекомендуватися. А чому ви думаєте, що злочинець — мій колега?

— Так він же був у міліцейській формі, у білому кашкеті, з жезлом у руці. Усі на заводі тільки й говорять про це! Дуже цікаво, чи знайдете ви його? Я особисто думаю — ні.

— Чому ж?

— Коли вони вже примудрилися вкрасти сім мільйонів, то напевно зуміють і сховати їх як слід. І самі щезнуть, хоч під землю. Не для того вони ризикували, аби попастися. Ну а ще… — дівчина завагалась було, а потім рішуче закінчила: — Ну а ще — хіба ви наважитеся визнати, що міліціонер міг виявитися бандитом!

— Саме цього чоловіка, повірте мені, ми шукатимемо особливо старанно. І знайдемо, хоч з-під землі доведеться діставати. Але тільки з вашою допомогою.

— Кожен з нашого заводу охоче допоможе вам. Але що, наприклад, особисто я можу зробити?

— Ви справді хочете нам допомогти?

— Звичайно. — Дівчині приємно було почути, що вона спроможна подати допомогу цьому симпатичному чоловікові з сивіючими скронями.

— Ви тут живете?

— На жаль, ні. Одинакам директор не надає житлової площі. У кращому випадку — кімнату в гуртожитку. Доводиться щоденно добиратися із Варшави автобусом.

— Так це ж здорово, що ви варшав’янка! Якщо у вас знайдеться час, давайте зустрінемось сьогодні о п’ятій у кав’ярні «Новий Свят». Знаєте, та, що на розі Свентокшіської і Нового Свята? У залі на першому поверсі. Там я і поясню вам, у чому полягає ваше завдання. Звичайно, наша домовленість — державна таємниця.

— Гаразд, о п’ятій я там буду.

— Ну а зараз покажіть мені, будь ласка, де тут кабінет директора.

— Це поверхом вище. Треті двері зліва. Павле, проведи пана майора до директора, — попросила вона молодого чоловіка, який проходив мимо, усміхнулася на прощання і з гідністю увійшла до кімнати, з якої тільки що стрімко вискочила.

Коли секретарка доповіла про прибуття майора Качановського з Варшави, директор вийшов у приймальню зустріти його.

— Дуже неприємна історія, — сказав він, привітавшись, — Неприємна для нас обох.

— Чому ж для обох? — здивувався майор. — Адже постраждали тільки ви. Втратили більше семи мільйонів готівкою, та ще автомашину на додаток.

— Машину до уваги не беріть, — заперечив директор. — Сьогодні-завтра грабіжники її кинуть. Що ж стосується грошей… У загальному балансі наших фінансових операцій це аж ніяк не астрономічна сума. Я мав на увазі не матеріальні аспекти справи.

— А які ж?

— Моральні. З одного боку, міліціонер, який викрав гроші…

— А з другого? — посміхнувся майор. Воістину безсмертна історія кьопенікського шевця[6]. Досить людині натягнути мундир, і оточуючі вже ні хвилини не сумніваються, що він саме той, за кого себе видає.

— А з другого — його спільник або спільники на заводі.

— Поясніть, будь ласка.

— Усе зрозуміло. Злочинцям не вдалось би так чітко здійснити наперед підготовлене пограбування, якби в них не було на заводі спільників.

— Ви підозрюєте, пане директор, касирку Христину Палюх?

— Боронь боже! Я цілком певний того, що наша касирка, яка пропрацювала тут стільки літ, не має до пограбування ні найменшого стосунку. Я готовий ручатися за неї.

— Тоді, виходить, шофер Ковальський?

— В жодному разі! Це дуже порядна людина.

— Залишається охоронник Анджей Баліцький.

— Виключено. Може, він зірок з неба не хапає і не надто працьовитий, але це обов’язкова, чесна людина. Та й не було в нього ніякого розрахунку йти на такий ризик. У нього своє господарство, непогана зарплата, робота не важка. Лишилося кілька років до пенсії. Діти влаштовані. Ні, ця авантюра не для нього.

— Пане директор, сім мільйонів — величезна сума. Вона могла спокусити, як ви вважаєте, працівників міліції, але з таким же успіхом і касирку, і шофера, і охоронника, а не виключено, що й кого-небудь з керівників заводу.

Директор трохи помовчав.

— Може, ви й маєте рацію, майоре. Але в одному я переконаний: співучасників бандита у міліцейській формі, — тепер його тон звучав вже не так категорично, — необхідно справді шукати на нашому заводі.

— Чому ви так думаєте?

— Та просто довіряю своєму відчуттю.

— А ваше відчуття не підказує, де саме необхідно шукати злочинців?

У відповідь директор зареготався, але зараз же посерйознішав.

— У мене ніяких підозрінь, — сказав він, — але хочу звернути вашу увагу на ту обставину, що обидва злочинці, як мені сказали, були молодими людьми. Віком двадцяти — двадцяти трьох років. Пані Палюх і охоронник Баліцький люди далеко не молоді, та й шофер Ковальський старший за бандитів. По-моєму, логічно шукати спільника або спільників у середовищі молодих. У нас на заводі їх багато, саме серед цієї вікової категорії спостерігається найбільша плинність, як і різні дисциплінарні провини.

Качановський похитав головою:

— Шановний пане директор, я зміг би навести десятки і навіть сотні прикладів, коли за молодими злочинцями стояв «розум», набагато старший за них. Він усе продумував, а молоді були лише виконавцями його планів. Йому ж, до речі, діставалась левова доля здобичі.

— Так із чого ви думаєте починати? — спитав директор.

— Збиратиму відомості, нехай навіть такі, які мають до справи приблизну причетність. Вас би я попросив розповісти про всі обставини, пов’язані з