Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Майор навіть не поцікавився, звідки це сержанту Адамському добре відомі всі деталі події. Він знав, що найпоінформованішими людьми в управлінні були саме водії. Майор не міг не погодитись із зауваженням досвідченого водія. Справді, план нападу на заводську машину був продуманий до дрібниць і здійснений на диво чітко.

Старшина Доманецький, мабуть, чекав біля вікна: не встигла машина з Варшави зупинитися, а начальник відділка вже стояв струнко перед майором.

Доманецький дуже хвилювався. Воно й не дивно. Більше семи років він очолював місцевий відділок міліції, і за всі ці роки йому доводилось мати справу лише з дрібними крадіжками, бійками на весіллях і хуліганством. А тут раптом викрадення заводської машини і крадіжка великої суми грошей!

Старшина провів майора до службового приміщення з гучною назвою «Кабінет начальника відділка» і, не чекаючи запитань, став доповідати:

— Христина Палюх, тридцять п’ятого року народження, заміжня, двоє дітей. Син Анджей вчиться у Вроцлавському політехнічному, пробував поступати у Варшаві: не пройшов по конкурсу. Дочка Вожена закінчує ліцей, в нинішньому році складатиме іспит на атестат зрілості. Думає поступати в медичний, але сумніваюсь у кінцевому результаті — вчиться не дуже добре. Чоловік Владислав Палюх, інженер. Як і дружина, працює на заводі точних приладів. Кажуть, хороший спеціаліст. У Надажині живуть більше п’яти років. Отримали від заводу квартиру. До цього він їздив на роботу з Варшави, а вона жила і працювала в столиці.

— Чому ж вони переселились у цю діру?

— Так сюди з Варшави не більше години їзди автобусом. До того ж рік тому вони купили собі «шкоду». А у Варшаві четверо тулилися в однокімнатній квартирі. Ясна річ — тіснувато. Тут вони досить заможні люди, заробляють обоє майже дванадцять тисяч на місяць: вона чотири і він вісім. Скарг на них ніколи не надходило.

— Тепер про водія.

— Ян Ковальський, — начальник відділка, видно, грунтовно підготувався до цієї розмови, бо жодного разу не заглянув у розкладені перед ним папери, — двадцять дев’ять років, закінчив Варшавський автомобільний технікум. Має посвідчення водія вищої категорії — «Є». Його прозвали Янек-жартівник, тому що хлопець він веселий, любить пожартувати. Одружений, має дитину. Також отримав квартиру від заводу, двокімнатну. Зараз дружина після декретної взяла відпустку за власний рахунок, бо в яслах не вистачає місць для всіх надажинських малюків…

— Цікаво, чому спеціаліст такого високого класу працює водієм на заводській легковушці? Адже навіть водій автобуса у Варшаві заробляє значно більше. Давно він тут?

— Та років зо три. Одружився чотири роки тому, квартири в них не було. Дружина його жила з своїми батьками, він — в себе, з матір’ю і молодшими братами. А завод пообіцяв квартиру через рік. У Варшаві йому довелось би чекати не менше шести років. Та цими квартирами директор Надольний заманив спеціалістів з усієї Польщі. Директор правильно розрахував: будуть квартири, будуть і люди. Тепер наш завод кращий у галузі. Зарубіжний замовник плавом пливе. Довелось навіть побудувати для іноземців невеличкий готель. Розкішний, такий собі «малий форум»[5].

— А що ще ви можете сказати про Ковальського? — перебив майор балакучого старшину.

— Трапляється, випиває, як це у молоді водиться. Але тільки після роботи. Аварій і нарікань не було. Недавно купив собі стару побиту машину марки «БМВ», тепер крутиться біля неї, приводить до ладу. Директор дозволив йому в позаробочий час користуватися заводською авторемонтною майстернею. Вже над власною машиною Ковальський корпить, не жалкуючи сил, як новенька буде.

— Чудес не буває, — засміявся майор, — з металолому нової машини не зробиш, як не старайся.

— Ковальський дуже хороший механік, та й грошей на ремонт не шкодує.

— Не так їх у нього, напевно, й багато, цих грошей. Дружина не працює, маленька дитина…

— Гадаю, що з понаднормовими він загрібає більше п’яти тисяч. Треба визнати, що Ковальський не білоручка, ніякою роботою не гребує. Береться за ремонт і приватних машин. А їх в Надажині чимало. Люди на заводі заробляють непогано, підприємство ж за хорошу роботу видає талони на машини. Так що багато хто купує — правда, більше малолітражки. А ремонтувати ніде, майстерні у нас немає, от і виходить, що приробіток у Ковальського постійний. Крім того, я вже сказав, сюди приїжджають іноземці, часто на власних машинах. Янек-жартівник обслуговує і ремонтує їх. Ясна річ, не за злоті. Ковальський не раз нахвалявся, що іноземці привозять йому запчастини до його БМВ.

— Давайте перейдемо до охоронника. Його звати Анджей Баліцький?

— Так, він місцевий, тут народився. Йому п’ятдесят п’ять, той з робітників-селян. У нього два з половиною гектари землі, будинок, своє господарство. Будинок новий, років чотири тому його збудував, а ось решта господарських будівель — майже розвалюхи. Кожного року відгодовує два-три кабанчики, тримає курей і качок. Знаєте, як у них буває, — всього потроху. Веде господарство, звичайно, дружина. Виховали вони чотирьох дітей, усі вже дорослі і самостійні. Наймолодший, Франек, — слюсар на заводі. Одна донька — зубний лікар, живе в Ольштині, друга закінчила торговельне училище і працює у Варшаві, там і живе, сім’я в неї. А старшого сина він на інженера виучив. Той живе в Сілезії, у Катовіце. А може, в Глівіце? Цієї обставини я не перевіряв, але, коли знадобиться, уточню.

— Два з половиною гектари в Надажині, під Варшавою. Це ж золоте дно! Ті, хто вирощує і продає у місті овочі, навряд чи мають більше землі, а гроші гребуть лопатою.

— Усе це так, — погодився Доманецький. — До того ж земля у Баліцького непогана. Якби по-хазяйськи підійшов до цього — поставити теплиці, — напевне мав би колосальний доход. Та він лінується, живе тим, що родить йому нива, а зарплата йде на всілякі витрати по господарству. Багато в нас таких робітників-селян: і селянин він поганий, та й на підприємстві користі від нього небагато. Не вистачає йому уміння, та й бажання, мабуть, також немає. Воно простіше сидіти на лавочці з пістолетом на боці, ніж гнути спину на ниві. Тільки ніхто з чотирьох дітей не захотів залишатися на господарстві.

— А що ще ви можете сказати про Баліцького?

— Так він взагалі-то порядна людина. Спокійний. Навіть коли нап’ється, дружини не б’є, на вулиці не бешкетує. Судимості не має, як і двоє інших. Що тут ще про нього скажеш? Мабуть, більше нічого.

— Небагато ж ви мені повідомили, старшина. Те, про що я дізнався від вас, я з успіхом міг дізнатися із