Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
Степанова теща, баба Докія - то ще той подаруночок! Колись давно, либонь ще за Хрущова, їй вдалося з’їздити до родичів у Канаду. Характерно, що більше її туди не запрошували. Либонь, не пережили радості від зустрічі. Але Докія Петрівна ще років тридцять по тому розказувала всім, як вона у Канаді на смітнику знайшла такі майже цілі мешти, що взяла за них на Луцькій барахолці аж п’ятдесят радянських рублів. Тож не дивно, що маючи таку тещу, врівноважений загалом Степан час від часу не просто зривався, а вибухав. Отак і цього разу. Після чергової сварки напився, але недостатньо для того, щоб завалитися у клуні. Навпаки, потягло піти в атаку. Ми вже добігали його хати, як Шериф раптом зупинився:
- Стій! Щось воно не так.
- Чого не так? Машина гуде, значить, теща ще бігає.
- Не так гуде. Це не його “запорожця” двигун. І взагалі не легкова. Так: підходимо тихенько, щоб нас не бачили.
Яке там тихенько! Спочатку з-за хати вилетіла перелякана теща зі своїм традиційним: “Ґвалт, рятуйте, люди добрі, хто в Бога вірує!”, а за нею викотився… асфальтовий коток, у сідалі якого підстрибував Степан, наче той Чапай верхи на вороному.
- Я тебе, стара помийнице, в асфальт закатаю!
- Степане, стій! - закричав Шериф. - Стій і злазь! Я тобі наказую!
- А ти не наказуй, - злоєхидно огризнувся Степан. - Ти мене спершу дістань, а тоді наказуй!
- А ти, народний меснику, спочатку очі роззуй, а потім тещі погрожуй. У який це асфальт ти її намірявся закатати, коли у тебе надворі саме болото?
- Вкраду, а закатаю!
- Злазь, дурню! Добром прошу.
Теща наче трохи оговталася:
- Майоре, що ти з ним балакаєш? Стріляй!
- Ага, по колесах! - радісно підказав Степан, який іще не пропив почуття гумору.
- Громадяни, заспокойтеся! - взяв себе в руки мій брат. - Степане, я одного не розумію: де ти коток узяв?
- Як де? Спіонерив. На трасі. Там начебто знову почали дорогу ремонтувати.
- Та ти що? Ти хоч розумієш, чим це нам грозить? Знову цивілізація повз нас летітиме на швидкості сто сорок! Накриється заправка Васі Дизеля, Джигітів генделик, та й твоїй комерції - гаплик!
- Ша, Дубровський, я Маруся! Коток я взяв, то поверну, а от той, хто асфальт поцупив, навряд чи назад привезе.
- А що, асфальт украли? Ще одна пригода на мою ментівську… голову.
- Не бійся. Кому треба, той і вкрав. Скаржитися не будуть.
- А я буду! - вистромила свого носа з-за Шерифової спини теща. - В район скаргу сама повезу! Хай тобі бодай п’ятнадцять суток вліплять!
- Слухайте, Докіє Петрівно, ну це ж, власне кажучи, ваша сімейна справа, то нащо ж так одразу - в район? Степане! Ти чого це, як той Фантомас розбушувався?
- Так ви ж самі винні! - вхопила теща Шерифа за ґудзик із тризубом. - ви ж йому розказали, що я, коли минулі вибори були, на нього заяву написала. От він і озвірів.
- Нічого я не розказував, тільки вас полякав. Стану я таємниці слідства підозрюваним виляпувати, аякже!
- А хто ж тоді?
- А я знаю? Чекайте… коли то було? І оце тільки зараз дійшло? Ну, ти Степане і гальмонутий. То може сам зізнаєшся, хто тобі розповів?
- Так сама ж теща. Сьогодні. Каже: як я тебе через Сороку не посадила, то вже від учителя не відкрутишся. Всі пам’ятають, як ти йому колись велосипед поламав і за це двійку з поведінки одержав. І сват покійний, царство йому небесне, так тебе тоді ременем виховував, що все село чуло. Дурепа стара! Якби я всіх убивав, хто мені двійки ставив, то нікому було би зараз у школі дітей учити.
- Не гніви Бога, Степане! - озвався з-за паркану дядько Вдовиченко, який об’явився невідомо звідки. - Твоя теща - то не моя теща, покійниця, бодай би їй на тому світі гикнулося!
- Ваша теща? Хочете сказати - мати вашої Дусі?
- Атож.
- То чим вона вам не догодила? Як ви з Дусею зійшлися, бабця вже віку доживала, от-от мала померти.
- Але це “от-от”, видно, трохи забарилося і дітям набридло чекати! - вставила свої п’ять копійок Степанова теща. - Я знаю, що кажу, вона мені якось скаржилася, що доглядали її не так, як їй хотілося б!
Степан так здивувався, що навіть двигуна заглушив. А Вдовиченко зрадів, що тепер він - центр уваги, сперся руками на край паркану, як на трибуну, і мовив:
- Покійниці, поки вона жива була, хотілося, щоб усі навколо неї циганської халяндри скакали. А головне: все дірку в голові мені робила, коли та коли ми з Дусею розпишемося. Я їй пояснюю, що у мене принципи, що я проти всіх цих умовностей, головне - любов і довіра…
- І ті пільги, які твоя Дуся мала, як мати-одиночка! - знову встряла Степанова теща.
- Та що ви там розумієте, скільки тих пільг.
- Скільки? Мої законні дітки, як літо, то разом зі мною горбилися, як не на буряках раком, то на
