Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

Зять баби Софи був на той час у Зозові, бо прикупив собі там готову філію і поїхав її розкручувати. З тією оборудкою як було: старий хазяїн непоганого як на наші провінції генделика побачив якось, що клієнт із п’яних очей висмикнув з-за стійки його дружину-барменшу і потяг танцювати. Та ще й маслав при цьому обома руками з усіх боків. Хазяїн скипів, але замість викинути зухвальця на свіже повітря, приклався йому табуреткою по голові. Добре приклався. Бо клієнт забув не те що танцювати, а й як штани знімати. Тому надалі робив усе під себе. Довелося давати інвалідність. Ревнивець вважав, що йому все минеться, бо у нього і міліція, і прокуратура були, як у нас кажуть, на мазі - не раз і не два, і не двадцять начальники відводили душу в спеціальній кімнатці генделика з виходом у двір.

Слідство і справді тяглося довго і нудно. Аж тут помінялася влада, а з нею всі ті, котрі “на мазі”. На додачу - рідня потерпілого змоталася до Києва і подала самому президенту скаргу, що начебто дядькову довбешку розбили табуреткою не просто так, з хуліганських міркувань, а за його політичну орієнтацію на минулих виборах. На суд хазяїн генделика йшов бадьоро, ще й посміхався, аж доки не оголосили вирок. Сім років за розбійний напад. Не допомогла і величезна, як на наші мірки, компенсація, обіцяна потерпілому, аби він забрав свою заяву. Бо суд присудив ще й удвічі більшу суму відшкодування за страчене здоров’я. Одне слово - довелося терміново продавати всю комерцію, аби сплатити відшкодування та адвокатські гонорари за касацію, апеляцію і ще за якогось дідька лисого.

Тож зять баби Софи на новій точці і днював, і ночував - аби ладу дати і репутацію закладу відновити. На щастя, Зозів стояв якраз на виїзді з об’їзної дороги на трасу. Тому життя там у чомусь не поступалося навіть Великим Колодам. А як врахувати, що чергового начальника автодору пов’язали, як і його попередників, за те ж саме розкрадання казенних грошей, то економічні перспективи у кумпанії “Баба Софа і Зять” виглядали дуже навіть. Тобто - завершення нескінченної реконструкції траси з відповідним кінцем райського життя для місцевого бізнесу знову відкладалося на невизначений термін. Бо це так - курці смерть, а комусь усе таки весілля. Чи навпаки.

Коли ми зайшли досередини нового набутку Зятя, то побачили, що він уже чимало зробив. Для початку повісив над шинквасом великий напис:

“НЕ ХОЧЕШ МАТИ ВОРОГІВ - НЕ НАБИРАЙ СОБІ БОРГІВ!”

Схоже було на те, що завсідники, як не дивно, цей тонкий натяк зрозуміли одразу.

А нам довелося бути свідками того, як Джигіт учить нову барменшу культурі обслуговування. Мадам узяла моду кричати набридливим водіям, котрі просили позичити відро аби тут-таки в генделику ще й води набрати: “Холери вам, а не води!”

- Розумієте, шановна, - терпляче пояснював гордий син Кавказу, - так не можна. Це вам не пивна часів застою, а порядний приватний заклад. Про холеру замість води ви чоловіку вдома скажете. А тут не можна.

- А як їм казати?

- А так: вибачте, але води поки що немає, перемкнули в районі, тож ви сідайте, перекусіть, чим Бог послав, а там може й дадуть.

- Так їх же багато, а я одна!

- Пояснюю востаннє: це ви тут одна, а таких, як ви, на вулиці дуже багато. І кав’ярень на трасі - від моря до моря. Порозганяєте клієнтів - з чого я вам буду зарплату платити? Ви ж не забувайте: багато продали - багато заробили. А скажіть-но, чоловік ваш скільки вже років у вас на шиї сидить?

Останній аргумент, здається, подіяв.

До нашого прохання Софин Зять поставився дуже серйозно. Спочатку уточнив, скільки буде людей, чи потрібні зайві свідки, а коли дізнався, що готувати доведеться, як то кажуть, “на вчора”, скрушно похитав головою:

- Ну що я встигну за таке “бігом”? Хіба що м’ясо замаринувати. Зараз я на базар по свіжину перескочу.

- Не треба! - сказали разом ми з Павлом. - Окіст і порося вже у багажнику.

- То добре. Зробимо шиночку з часничком, порося зафаршируємо під два соуси, один хрін із бурячком, другий знову хрін, але зі сметанкою. Ковбаску домашню, копчену, домашню печену, сало морожене, підчеревина, кров’яночку поставлю… О! Щоб і рибу не забути! Воно хоч і зима, але на червінець клює. Оселедчик із цибулькою. Грибочки, огірочки. Помідорчики з бочечки, капусточку квашену… слухайте, моя Галя таку капусту заквасила! За новим рецептом, із помаранчами. У Зозові вона йде, як делікатес! Перші три чарки - до гарячого п’ють, борщик подамо… чи може, юшку архієрейську, на курячому бульйоні… ні, краще і те, й те. Що ще ми пропустили? Салати вони нехай у Києві своєму жують, а ми покладемо свіженьку кіндзу, петрушечку, цибульку зелену, кріп… земляк же на це теплицю тримає!… Ой, щось воно мало. Ви б бодай за три дні попередили!… Слухайте, а чого це ви регочете?

- Не звертай уваги. Помазок з’їли.

Полковник Воробєй виявився не таким страшним, як про нього розповідали. По-перше, не мучив Шерифа і його дільничних зайвими запитаннями. І взагалі - звів перевірку до мінімуму, чим виразно втішив нашого районного підполковника Діденка і ще якогось мовчазного дядька у цивільному.

До речі, у нас у районі Діденка ні на прізвище, ні на звання ніхто не називав. Казали: “начальник міліції” - та й край. Традиція. Бо так обзивали всіх його попередників аж до легендарного найпершого, котрий приїхав з громадянської