Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Хочеш сказати, що один уже додому не дійшов?…

- Вибачайте, хочу! Береженого Бог береже. До речі, про останню зустріч зі старим Рейтаровським… ви ж обіцяли.

- О, слухайте, це взагалі був анекдот. Зібрали якось нас, ветеранів до дев’ятого травня на круглу дату: чи то тридцять років Перемоги, чи то сорок від початку війни. Точно вже не пригадую. Але не в вісімдесят п’ятому, бо Брежнєв ще був живий. Стоїмо під райкомом, щоб на мітинг іти до пам’ятника Леніну. Аж тут підкочує машина і з неї вилазять старий Рейтаровський із ціпком і його сучка. Господи, скільки вона у мене свого часу крові випила! Так от, вилізли, пришкандибали до нас, привіталися, до гурту, питають, приймете? А ми їм - ну, раз уже приїхали… коли дивимось, а у скаженого комісара на лацкані новенький значок ветерана Другої гвардійської армії. Це в котрій Брежнєв служив. І не тільки ми це помітили, а й наш начальник районного кадебе. Глянув уважно так на значок, а потім на Рейтаровського. Той раптом почервонів і пошкандибав за ріг, начебто до нужника з дороги. Повернувся вже без значка. Отакий момент!

- А може, у нього в нужнику цей значок випадково відстібнувся і в очко впав?

- Відстібується, Олексо, те, що на шпильці. А значок був на гвинті зі штифтом. Дірочка на лацкані все видала. Ну, вибачайте, мені таки справді пора… набалакався я з вами - на рік вперед.

Доки старий учитель одягався-взувався, я, загортаючи йому на дорогу вареників із шкварками і намагаючись не дивитися у бік Павла, шепнула Шерифові:

- Як одвезеш Станіславовича, дзвони мені. Думка є.

З виразу обличчя Олекси я зрозуміла, що він ладен витрусити з мене ту думку не через півгодини, а тут-таки і зараз. Але порятував мене старий Чижевський.

- Ото правду кажуть - старість не радість. Я ж головне забув. Той дитбудинок зозівський, звідки бідолаха-сирота… ну, ти диви… ніяк прізвища не згадаю… так він до п’ятдесят шостого року не наш, не освітянський був.

- А чий же?

- Офіційна назва - спецзаклад емгебе. А фактично - спецколонія для дітей “ворогів народу”. Тож я і думаю: а чи не спровадив старий Рейтаровський свого часу батьків того хлопця у “вороги народу”, а його самого - у спецзаклад? Бо по рокам сходиться. Він сорок сьомого року народження, а людей ні за що аж до п’ятдесят третього хапали.

- Ваша правда, Станіславовичу. А як не наш “скажений комісар”, то такий же, як він. Мало хіба наволочі тоді було!

- Дехто й досі живе, - погодився Чижевський. - Ну то що - поїхали? Бо як я зараз ще щось пригадаю, то до ранку просидимо.

- Вйо! - вхопив шапку Шериф. - Маріє, ти ж про свою думку не забудь!

За моєю спиною щось зашипіло. А потім жалібно квакнуло.

Мій братик, як завжди, не тільки виконав моє прохання, а й перевиконав. Не подзвонив, а примчав особисто. І загорлав з порогу:

- Кажи!

- Цить, дурню, курей побудиш! Про дітей я вже не кажу.

- І Гюльчатай знову поросна! - додав із свого кутка набурмосений Павло.

- Поздоровляю, татку! - не до ладу ляпнув Олекса. І всі розреготалися. Напруга спала і Шериф уже по-діловому поцікавився:

- То що за думка?

- Проста, як Петя Гітлер після першої півлітри. Ти свій запит на Рейтаровських збираєшся поштою посилати?

- А ш-ш-о? - не зрозумів родич.

- Куряче капшо! Ти що, не знаєш нашу пошту? У нас Водохреща не сьогодні-завтра, а відповідь ти одержиш на Зелені свята. Наступного року. Дзвони начальникові міліції у район додому. Просто зараз. Нехай він негайно виходить на Київ. Ти ж сам мені сто разів казав: як за перші сім днів сліду не знайдеш, то штани сам знімай, а погони тобі начальство здере.

Олекса сперечатися зі мною не став. І таки одразу подзвонив, витяг начальника з ліжка, виклав ситуацію і всупереч побоюванням навіть не заробив за нахабство. Навпаки, наш районний підполковник ще й заспокоїв, мовляв, служба у нас така, що спокою не жди. І взагалі, це дуже добре, що Олекса, на відміну від деяких самовпевнених лейтенантиків, не соромиться зі старшими товаришами радитися. Видати, перспектива “висяка” підполковникові теж не посміхалася. Або ще простіше - від нового міністра інструкція надійшла: олюднити образ офіцера міліції.

Відповідь надійшла несподівано швидко. Вже наступного ранку. Але не порадувала. З департаменту, котрий наглядає за всіма, хто сидить і відсидів, повідомили, що громадянин Рейтаровський З.Н. після відбуття повного строку покарання в такій-то зоні під якимсь там номером відбув на постійне місце проживання до своїх батьків у селище Жидачів Львівської області, де був прописаний у приватному секторі за такою-то адресою. Десь на початку 80-х виписався із Жидачева і відбув до наступного місця проживання, а якого саме - невідомо, у зв’язку з тим, що, згідно з якимись там інструкціями, його судимість була погашена. Що це таке - я толком і не зрозуміла, але допитуватися не стала, бо братик був і без того, як із хреста знятий. Єдина ниточка, здавалося, така ймовірна, обірвалася. Як на словах пояснили з київського департаменту нашому підполковнику, двох таких бардаків з реорганізацією, як за Горбачова, а потім за Кучми, жодна порядна установа не витримає. Навіть міліція.

Ще не встиг Шериф сказати, що він про все це думає, як прибігли Манька з Ганькою із криком:

- Степан тещу вбиває! Ганяє за