Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько

Аристарх, несучи валізу, ледь встигав за несподівано стрімкою ходою Мусі.

За нею бігли генерал Гурчик і вірний Іполит, який на ходу розмахував щойно придбаним квитком у вагон номер 9.

— То їхати не хотіла, а то біжить мов навіжена… — бурчав генерал Гурчик, витираючи хусткою спітніле чоло.

Муся вихопила квиток з рук Іполита, цмокнула татуся в розпашілу щоку, скочила до вагону:

— Adieu, papa, бережи себе!

І зникла в темряві купе.

Аристарх поспішив занести за панночкою валізу і був випханий з вагона так само блискавично.

Муся визирнула у вікно, помахала ручкою:

— Ідіть! Не люблю довгих прощань.

Генерал гучно чхнув у носовичок, протер ним усередині форменого картуза, одягнув, ховаючи під козирком скупу батьківську сльозу, покивав доньці вказівним пальцем:

— Ти там… дивись… Не пустуй! На станціях не сходь, особливо в Києві: заблукаєш! Їдь аж до Глобина — там тебе тітонька зустріне!

І, аби уникнути зайвих сентиментів, заклавши руку за лацкан френча, кульгаючи, поважно рушив до виходу з вокзалу.

За ним дріботіли Іполит з Аристархом.

Озирнувшись востаннє на білу руку, що махала йому хусточкою з вікна купе, генерал Гурчик зробив крок у темряву вокзального приміщення.

За дві-три хвилини потяг видав трубний звук, пустив пару і — чух-чух! — почав важко набирати потрібну швидкість.

Зник, як не було.

Зникли і проводжаючі.

Якби пан генерал озирнувся, побачив би, що до останнього вагону на ходу вскочив невідомий чолов’яга.

Той самий, що їхав на закорках генеральського фаетону…

Травень, 1911 рік, Київ

…Близько десятої години вечора з дверей майстерні, що належала секції КТПп, себто Київське товариство повітряного плавання, була обережно підчеплена нігтем і знята сургучева печатка поліцейського відділку.

Висока постать у чорному габардиновому макінтоші, в касторовому капелюсі фасону «Пушкін» темно-сірого кольору вільно і без наявних перешкод увійшла до майстерні і тихо причинила за собою двері.

Два-три кроки уперед — і під ногами заскреготіло розбите скло, уламки кераміки та інший мотлох, яким була всіяна підлога розгромленої майстерні.

Чоловік зморщився, немов від зубного болю, і пішов обережніше, широкими кроками ступаючи по запиленому промені місячного світла.

Дістав із правої кишені невеличку баклажку, скрутив їй срібне горлечко, зробив ковток. Але не проковтнув, а здійснив кілька характерних рухів щоками, прополіскуючи хворий зуб.

Зупинився над дивом уцілілим горщиком з декоративною пальмою, постояв у глибокій і сумній задумі — і з невимовним жалем виплюнув цілющу рідину прямо в горщик.

— Пияк — знахідка для шпигунів… — пробурмотів він.

І почав крок за кроком вивчати приміщення і той безлад, що панував у ньому.

Здіймаючи пил, повисував ящики столу, пошурхотів у них паперами.

Витягнувши збільшувальне скельце і підсвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, ретельно вивчив плями на підвіконні, потім, опустившись на підлогу, винюхав кожен слід і там. Роздивився, помацав і простукав стіни, принюхався до повітря.

Зітхнув.

Помітив у кутку старе крісло. Підштовхнув до нього високий ящик.

Сів у крісло, зручно вмостившись між високими, протертими до сивини шкіряними бильцями, відкинувся назад, простягнув кінцівки на ящик, глибше насунув на чоло касторовий капелюх. І, здається, задрімав, увіткнувши ніс у комір макінтоша.

Хвилин за п’ять зі стану глибокої медитації його вивів легкий поворот дверної ручки. Чоловік розплющив одне око, але не поворухнувся. Темрява робила його непомітним.

Двері нечутно прочинилися.

У них увійшов хтось із ядучим шлейфом запахів Сінного ринку.

Ця друга тінь була менша і спритніша за іншу. Перші ж кроки по битому склу змусили її нашорошитися.

Тінь вхопила перше, що трапилося під руку — а був це самовар, що лежав у безладі на підлозі, як і багато інших речей, — і нумо драла!

І дала би драла, якби її, цю надто ароматизовану пахощами міського базару тінь, не зупинив спокійний голос, що несподівано пролунав з темного кутка:

— Поцупив — поділись з ближнім!

Тінь завмерла як стояла — спиною до нічного голосу.

З її рук із неймовірним дзвоном випав самовар. Перечекавши кілька секунд, тінь повернулася фасадом до витоку страшного голосу і напружено вдивлялася в куток.

Там чиркнув і загорівся сірник, шкваркнула папіроска, освітлюючи ніс і верхню губу нічного незнайомця.

Мисливець за самоваром напружено думав, чи варто втекти, адже з таким же успіхом, як сірник, міг клацнути і курок револьвера.

Вирішив: не варто.

Далі той, хто сидів у кутку, зняв свої довгі ноги з ящика і з гуркотом посунув його до нещасного злодюжки.

— Сідай, поговоримо.

Той покірно присів на самий краєчок, вивернувши ноги в обрізаних чоботах носаками до дверей — аби в разі чого таки чкурнути.

Завів печальну собачу пісню, дотримуючись двох нот:

— Я, дядечку, тільки пошакалити зайшо-о-ов — святий істиний хрест! — і осенив себе широким щедрим жестом. — Щоб мене роздуло через чотири коромисла! Щоб мені геєна вогняна язик вузлом зав’язала! Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!

Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубликом біля його носа.

— Пошакалити — це святе, — зауважив з розумінням. — А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш сказати?

Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом, вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.

Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу посмішку.

Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:

— Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу. Ми ж вас знаєте як шануємо — один ви у нас і лишилися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду неправедного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…

— Що ти? — кинув з презирством. — Ти гопота дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто майстерню бомбив?

— Падлянки не зроблю — скажу як є: зуб даю — не знаю! Але якщо накажете — пущу свист, дізнаюся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!

— Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси креслення міг поцупити, — отримаєш срібний карбованець.

— Хре… що? — не зрозумів злодюжка. — Яке хрещення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. — І з надією знову завів: — Відпустіть, дя-я-я-ядечку Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!

— Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знаменням прикриваєтесь, то мені не