Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

…з одного боку - я страшенно хотіла спати. А з іншого - наче щось смикало мене за повіки, щоб я розплющила очі. Що ж я недодивилася? Чи недочитала?

Отак от крутилася майже всю ніч, заснула лише над ранок. І так заспала, що коли Павло делікатно спробував мене розбудити, лоскочучи за носа, мені уві сні здалося, що це наш кнур набрався нечуваного нахабства, зайшов до хати і штовхає мене писком, мовляв, вставай, бо я їсти хочу! Я пробурмотіла:

- Коханий, не будь свинею, дай поспати… - і повернулася на другий бік. Щоправда, десь через кілька хвилин до мене навіть сонної дійшло, що надворі вже день ясний. Встала, вийшла на кухню. Павло сидів за столом і сумно дожовував шмат хліба з салом, підхрумкуючи цибулиною. Побачив мене і зітхнув:

- Оце я сиджу і думаю: чи то ти мені в коханні освідчилась, чи свинтусом обізвала…

- Навіть якби обізвала, то, враховуючи, що саме нас годує, свинтус - це не образа, а комплімент. Приймається? Інших думок на сьогоднішній ранок немає?

- Приймається. А думки є. Чому моя жінка і вночі, замість того, щоб мене голубити, кримінальну справу розслідує?

- Питання не до мене. До твого тата - але то потім. А в першу чергу - до Шерифа. Скавчить, що без мене цій справі ладу не дасть.

Я й не думала, що Павло так вибухне:

- Та якщо він!… то я… я ж його пошматую, як Коханий куфайку!

- Ну-ну… ти що - знову куфайку повісив так, аби він до неї дотягся?

- Я - ні. То Вася Дизель зайшов до мене у свинарник по дюбелі. А там тепло, то він куфайку скинув і поклав на загородку.

- І що?

- Що-що. Немає більше у Васі куфайки.

- І звідки у нього такі замашки?

- У Коханого? Хіба ти забула, звідки він у нас?

Справді, на обійстя маминої сестри (котра, власне, і відписала нам його у спадок) малий свин втрапив через те, що був у своєї мами-льохи тринадцятим. А що цицьок у свині максимум дванадцять, то ніяких шансів прогодуватися у цій компанії він не мав. Тому й віддали його моїй тьоті, а вона підсунула малого сучечці Раді, котра того разу привела лише двох цуценят. Так вони і виросли втрьох: разом бігали по подвір’ю, перекидалися і шматували будь-яку ганчірку, що втрапляла їм на очі - чи то пак, на зуби. Навчили свинюка молочні братики, нікуди не дінешся.

- Я ще дивуюсь, як він у нас не загавкав.

- Зате ходить за тобою хвостиком, як його названі братики… до речі, по телевізору показували: в Індії є свині, які худі, мов ті хорти, бігають і по-собачому гавкають. Я так подумав: це ж, мабуть, і сало буде з присмаком собачатини. А як свиня худа, то де у неї те сало?

- Слава Богу, ми не в Індії.

Павло того ранку сам і свиней нагодував, і дітей розбудив, поснідати їм зготував та до школи відправив. Ясна річ, на мене він не гнівався, але Шерифові при нагоді виказати таки міг. Тому братові моєму добряче повезло, що він стукнув хвірткою якраз тоді, коли Павло Коханому загородку поправляв.

- Заходь швидше до хати, бо швагер обіцяв тобі прописати два наряди поза чергою. Свиням сажі чистити і гній на город тачкою вивозити.

- Слухай, я тут на ніч іще раз цього романа перечитав - ну й дурні ж ми з тобою! Розігналися до району їхати, а у нас же головний свідок під самим боком! Живий-здоровий, хоч і не дуже молодий.

- Хто? Петя Гітлер? Так він не пам’ятає, де він учора пив. А потім - скільки йому тоді років було?

- Чижевський! Йосип Станіславович! Він же на той час освітою в районі завідував, нашому, великоколодівському, нині покійному. Одягайся, пішли!

- Якщо я зараз усе покину і піду, це буде великим свинством по відношенню до Павла. Ти що, хочеш порушити моє сімейне життя?

- Та я Павлові все скажу!

- Не раджу. Бо він уже обіцяв тебе пошматувати, як Коханий куфайку.

- То що, мені самому йти? Я знову щось забуду або не те спитаю.

- Знаєш що? Іди і клич його до нас у гості. Пообідаємо разом. Бо він, як жінки не стало, навряд чи щодня гаряче їсть. А я швиденько борщику приставлю варитися.

- Геніально! То я побіг?

- Біжи, бо зараз Павло до хати повернеться. Чуєш: стукати перестав… та не туди біжи! Через город!

- Мене нема!

І брат таки здимів.

Старий Чижевський, бо саме так його в селі звали, після того, як поховав спершу сина-генерала, котрий у Афгані загинув, а два роки потому - і дружину, став зовсім відлюдкуватим. Міг тижнями на очі не показуватися. Пенсію поштарка носила, харчі часом Джигіт завозив. Влітку ще було видно його в садку чи на городі, а взимку тільки й знали, що живий, бо бачили дим із комина та світло від екрана телевізора у вікні.