Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Нічого не розумію, — втрутилась я в Жорикові спогади. — Він же повинен уміти боротися зі своїм винаходом. Невже не зміг приборкати пастку трьох дверей?

— Намагався. Перед вторгненням розблокував усі троє і відімкнув електроніку системи. Ми там за підвальним мотлохом Настусю з Ксенією посадили, щоб вони з укриття цей момент відстежили. Ксенія чогось сумніватися почала: а раптом Кирило не винен. От і побачила на власні очі. Й про підвал цей геній доморослий знав, і про схованку, в якій пульт керування зберігається. Загалом, зайшов цей розумник у підвал. А ми його, не мудруючи лукаво, там і замкнули. Без будь-якої електроніки. На звичайні замки усі двері позачиняли.

— І що?

— Та нічого. Сидить. Про гріхи свої міркує. Поки провини не визнає. Вважає, мовляв, він нікого в пастку лізти не примушував. Мовляв, усе це було звичайним жартом. Мовляв, хто ж винен, що дівчата такі тупі трапилися й не відразу про вихід прочитали.

— Звідки поінформованість? — здається, Георгій заразився від мене манерою все трішки перебільшувати й додумувати за всіх їхні мотиви.

— З перших рук. Хочеш подивитися? Ну, поїхали.

Дорогою я з’ясувала, що переговори з бранцем ведуться в письмовому вигляді. Офіційні послання обох сторін передавалися через ті самі шпарини, крізь які ми раніше викидали записки з благаннями про допомогу. Щоб запобігти можливій втечі бранця через вікно, Георгій не надто напружував інтелект. Просто намертво закріпив бляху на віконці.

Звичайно, коли Кирило виявив, що двері замкнено, відразу кинувся до того віконця. Воно не відчинялося. У відповідь на ледь чутну з підвалу лайку, «месники», які вже перебралися до того віконця, передали свою першу записку. Кирилові, проти якого було достатньо доказів, пропонувалося зробити вибір. «Яку в’язницю виберете?» — чемно цікавилися задоволені своєю удачею «месники». Кирилові пропонувалося відсидіти в підвалі півтора тижня, або ж бути негайно переданим у руки правоохоронних органів. «Звичайно, твої батьки постараються відкупитися. Але, якщо не вийде?

Хто може передбачити рішення суддів? Який термін і в якому товаристві доведеться відбувати?».

Однією рукою тримаючись за стіну, самотня Ксенія стояла біля відомого підвального вікна і ретельно вивчала чергову записку. Кусаючи губи, вона, зважаючи на все, ще й ще раз пробігала очима по рядках. Щоки в неї ледь помітно поблискували від сліз. Інші «месники» юрмилися по той бік колії та старанно вдавали, що не дивляться в її бік.

Ми з Георгієм припаркували «Форд» і вийшли.

— Катрусю!!! — Настуся неймовірно зраділа, що я нарешті готова вислухати повість про її подвиги. — В нас вийшло! Я таке придумала… Зовсім смішне… А воно візьми, та й вийди. От здорово!

— Що там? — я кивнула на Ксенію.

— У них інтим. Просили дати можливість поспілкуватися наодинці, — пояснила Лариса. — Ми отримали його письмову згоду просидіти в цьому підвалі десять днів і відчепилися. Усе-таки він діяв у стані афекту. Образа затьмарила світ… Віддати його в руки міліції було б занадто суворо.

— Він переживає? Зізнається?

— Тільки визнає власну дурість. Те, що попався. Намагається зараз переконати Ксенію, мовляв, не міг припустити, що ми так довго будемо шукати вихід… Просить у неї пробачення… Вона присягається, що буде щодня приходити сюди до нього на переговори. Дивна штука любов…

— Ага, — забурчала Алла, — а нам, так права на листування з близькими не давали… Ну та добре, не будемо вже такі суворі.

— Головне, щоб вона його не випустила, — скептично дивлячись на Ксенію, що вже строчила Киру відповідь, кинув Георгій.

— Не випустить. Вона пообіцяла, — впевнено сказала Лариса.

— Я все-таки про всяк випадок замок на засув повісила. Коли що — ключі в мене, — додала Алла.

Ще кілька хвилин ми потупцювали біля нещасливого віконця. Потім вирішили, що чекати на Ксенію марно, й розпрощалися. На душі було гидко. Жива людина мучилася зараз у темниці. Я знала про це, але повинна була забути. Вдавати, що нічого не відбувається. Це важко, майже неможливо, але необхідно. Така моя особиста платня за відновлення справедливості… Усе правильно. З облич присутніх я здогадалася, що вони думають про те саме.

— Стійте!!! — заплакана Ксенія кинулася напереріз «Фордові». Чомусь вона посміхалася. — Він кумедний… Просить полегкості. І я за нього прошу.

— Ми не можемо, Ксюшо. Всі разом вирішували посадити на десять днів…

— Та не про те я! — відмахнулась Ксенія, навіть ніби ображена. — Кир до такого прохання в житті не принизився б. Як ви могли подумати?! Він просить передати йому папір і друкарську машинку. У нього є ідея. А тепер ось і час є. За що дякує нам уклінно… Оце ненормальний, правда ж?

Неприхований захват у її останніх словах чомусь страшенно нас потішив.

— А хто тут нормальний?

Машинку було вирішено видати. Тюремне ув’язнення в такий спосіб із болісного перетворювалося на виправно-трудове. Цей факт кардинально змінив загальний настрій.

— Послухайте, — несміливо почала Тигра, — адже це все. Кінець історії. Ми впоралися. Причому, без втрат.

— У-р-р-а!!! — несподівано для самої себе раптом закричала я. І не на зв’язках, а животом, як годиться. Поганий приклад заразив цю компанію ще до власного народження. — Пе-е-ре-мо-га-а! — підхопили мої пасажири.

«Форд» верескливою кулею промчав по центральній вулиці.

За два місяці по описаних подіях мала відбутися прем’єра спектаклю «Оповідання для тварин».

Зал аплодував стоячи. Героя і Героїню — Кира та Ларису закидали квітами, Зінаїду Максимівну — подяками й поздоровленнями. Хомутов як автор першоджерела дав превеселе інтерв’ю одній із найприємніших газет нашого міста.

Після спектаклю всі ми подалися в «Бульк» відзначати прем’єру. Я поздоровляла, вдивлялася в обличчя, що стали вже рідними,