Сицилієць - Маріо Пьюзо
Другий ватажок, на чорному коні з червоним плюмажем на голові, — дон Арзана з П’яні-дей-Ґречі. Це був спокійний, поміркований чоловік, який завжди вірив у те, що кожна суперечка має дві сторони, і відмовлявся вбивати Сільвіо Ферру з політичних причин, чим на кілька років відстрочив його долю. Убивство Ферри засмутило Арзану, але він був безсилий щось змінити, відколи дон Кроче з іншими ватажками наполягли на тому, що час зробити з нього приклад для інших у цих місцях. Його врядування було позначене милосердям і добротою, його з шести тиранів любили найбільше. Але тепер, коли він їздив верхи перед натовпом, обличчя його було суворе, усі внутрішні вагання зникли.
Третім вершником був дон Підду з Кальтанісетти, повід його коня був прикрашений квітами. Він мав славу любителя лестощів, пишався своєю зовнішністю, ревно оберігав владу й не давав вільно дихати амбіційній молоді. Якось на сільському святкуванні юний селянин заходився вражати жінок тим, що прив’язав до ніг дзвіночки, вбрався в штани й сорочку із зеленого шовку, пошиті в Палермо, і співав під власний акомпанемент гітари, виробленої в Мадриді. Дона Підду обурило підлабузництво перед цим сільським Валентином, він розлютився, бо жінки милувалися не справжнім чоловіком, таким як він сам, а цим манірним, зніженим юнаком. Тож після цього фатального дня юнак уже більше не танцював — його знайшли на дорозі до ферми, прошитого кулями.
Четвертим ватажком мафії був дон Маркуцці з Вілламури, відомий своєю аскетичністю й тим, що мав удома власну капличку, як у старого панства. Попри цю одну свою пристрасть, дон Маркуцці жив дуже просто й сам по собі був людина бідна, адже відмовився заробляти на своїй владі. Однак владою він надзвичайно тішився; невтомно докладав зусиль, допомагаючи краянам-сицилійцям, але й щиро вірив у старі традиції «друзів друзів». Він став легендою, коли стратив свого улюбленого племінника за infamita: той порушив закон омерти й видав поліції інформацію про ворожу фракцію мафії.
П’ятий вершник — дон Бучілла з Партініко, який того далекого, фатального дня, коли Турі Ґільяно став вигнанцем, приходив до Гектора Адоніса в справі свого племінника. Тепер, п’ять років потому, він став важчий на сорок фунтів. Досі носив оперний костюм селянина, попри те, що за ці роки розбагатів понад міру. Бучілла був доволі м’який, однак безчесності не терпів і страчував злодіїв із тією ж праведністю, з якою англійське правосуддя вісімнадцятого століття виголошувало смертні вироки малолітнім злодюжкам.
Шостим був Ґвідо Кінтана, який хоч сам і був із Монтелепре, заробив собі репутацію на кривавому полі бою в Корлеоне. Йому довелося діяти там, бо Монтелепре перебувало під безпосереднім захистом Ґільяно. Але в Корлеоне Кінтана знайшов те, чого прагнуло його серце вбивці. Він владнав чотири випадки родинної ворожнечі простим засобом — винищивши опонентів за власним розсудом, убив Сільвіо Ферру та інших організаторів профспілок. Певно, його єдиного з ватажків мафії ненавиділи більше, ніж поважали.
Такими були ці шестеро чоловіків, які завдяки репутації та повазі й надзвичайному страхові, що вони викликали, закривали собою землі князя Оллорто від бідних селян Сицилії.
Два джипи, повні озброєних чоловіків, промчали по дорозі Монтелепре — Палермо й звернули до стіни маєтку. Усі, крім двох людей, закрили обличчя вовняними масками з дірками для очей. Тільки Турі Ґільяно та Аспану Пішотта не закривали облич. Серед інших були капрал Каніо Сільвестро, Пассатемпо й Терранова. Андоліні, також у масці, перекривав дорогу від Палермо. Коли джипи зупинилися футів за п’ятдесят від вершників мафії, крізь натовп пробилися ще люди в масках — до того вони пікнікували в оливковому гаю. Коли ж з’явилися джипи, вони дістали зброю й маски зі своїх плетених кошиків і розійшлися широким півколом, наставивши рушниці на вершників. Усього їх було близько п’ятдесяти. Турі Ґільяно вистрибнув із джипа й перевірив, чи всі на місцях. Він спостерігав за тим, як вершники їздять уперед-назад, знаючи, що вони його побачили і що натовп теж упізнав його. Димчасте сицилійське сонце забарвлювало зелень червонаво. Ґільяно питав себе, як ці тисячі міцних селян могли бути такі залякані, що дозволили шістьом людям вирвати хліб із рота своїх дітей.
Аспану Пішотта нетерплячою гадюкою чекав поряд з ним. Тільки він відмовився вдягати маску: всіх інших налякала можлива вендета від родин шістьох ватажків та самих «друзів друзів». Тепер головний удар вендети припаде на Пішотту та Ґільяно.
Вони обидва носили на ременях золоті пряжки з орлом і левом. З пояса Ґільяно звисала кобура з важким пістолетом — більше зброї він не мав, однак вдягнув смарагдову каблучку, яку забрав у герцогині кілька років тому. Пішотта колисав у руках автоматичний пістолет. Обличчя його зблідло від довгої хвороби та хвилювання: йому не терпілося, він думав, що Ґільяно надто затягує. Однак той ретельно роздивлявся сцену, щоб переконатися, що його накази гідно виконують. Його люди стали півколом, щоб лишити ватажкам мафії дорогу для втечі, якщо вони захочуть утекти. У цьому разі вони втратять «повагу» і чималу частку свого впливу, селяни більше не боятимуться їх. Однак він побачив, як дон Сьяно розвернув свого сірого коня, повівши інших за собою парадом уздовж стіни. Вони не втікатимуть.
Князь Оллорто дивився на все, що відбувалося внизу, з однієї з веж свого старовинного палацу в той самий телескоп, у який спостерігав за зорями. Він чітко бачив обличчя Турі Ґільяно — овальні очі, чисті риси, щедрі вуста нині стиснуті; князь знав, що сила цього обличчя — сила доброчесності, і подумав: шкода, що доброчесність не така вже милосердна. Бо вона жахлива в чистоті своїй, а князь знав, що вона чиста. Йому було соромно за себе самого. Він добре розумів сицилійців, і тепер йому відповідати за те, що зараз станеться. Ці шестеро чоловіків, яких він прив’язав до себе грошима, битимуться за нього, не відступлять. Вони залякали всіх тих людей, що зібралися біля стіни. Але тепер Ґільяно постав перед ними, мов янгол-месник. Князеві здалося, що
