Сицилієць - Маріо Пьюзо
Одного ранку він зайшов далеко в гори сам, без охоронців. Повернувся в темряві й, поставши у світлі вогнищ, мовив:
— Аспану, збирай ватажків.
Князь Оллорто мав маєток на сотні тисяч акрів, у якому вирощував усе те, що тисячу років робило Сицилію житницею Італії: лимони й апельсини, зерно, бамбук, оливи, які давали чимало олії, цілий океан томатів, зеленого перцю, баклажанів королівського фіолетового кольору, з голову візника завбільшки. Частину землі він здавав селянам, начебто п’ятдесят на п’ятдесят, але, як більшість землевласників, князь Оллорто спочатку збирав вершки — платню за використання техніки, за постачання насіння та транспорт, і все з відсотками. Селянинові щастило, якщо йому вдавалося зберегти двадцять п’ять відсотків скарбів, які він вирощував у поті чола. І все одно він вигравав проти тих, хто мусив найматися щодня за злидарську платню.
Земля була багата, але, на жаль, багатії тримали велику частину своїх ланів необробленими, марнували їх. Ще 1860 року великий Ґарібальді обіцяв селянам, що вони володітимуть власною землею. Утім навіть нині князь Оллорто мав сотні тисяч змарнованих акрів землі, і так само — інші представники панства, які тримали землю за резерв готівки, продаючи її шматками, щоб удовольнити свої примхи.
На останніх виборах усі партії, зокрема християнсько-демократична, пообіцяли посилити й впровадити закони поділу землі. За ними, селяни могли отримати частину необроблюваної землі великих маєтків за номінальну суму.
Однак закони ці завжди зводив нанівець звичай заможних наймати ватажків мафії, щоб залякати потенційних нових власників землі. У призначений для заявлення права день ватажок мафії просто роз’їжджав верхи вздовж кордонів маєтку, і жоден селянин не наважувався вийти вперед. Тих, хто все ж таки ризикував, неодмінно відзначали як кандидатів на вбивство, так само як і всіх чоловіків їхніх родин. Це тривало вже століття, і кожен сицилієць знав одне правило: якщо маєток перебуває під захистом ватажка мафії, ніхто не претендує на цю землю. Рим міг видати сотні законів — ці закони не мали значення. Як колись сказав дон Кроче у приватній розмові з міністром Треццою: «Як нас обходять ваші закони?»
Незабаром після виборів настав день, коли можна було заявити право на частину необроблюваної землі князя Оллорто. Уряд насмішкувато віддав під це всю тисячу акрів. Лідери лівого крила заохочували народ заявляти свої права. У призначений день майже п’ять тисяч селян зібралося біля воріт палацу князя Оллорто. Урядовці чекали у великому наметі на території, обладнаному столами й стільцями та всім необхідним для офіційної реєстрації заяв. Деякі заявники були з Монтелепре.
За порадою дона Кроче князь Оллорто найняв шістьох ватажків мафії за gabelloti.[13] Тож цього яскравого ранку, пітніючи під пекучим сицилійським сонцем, шестеро мафіозі каталися вздовж стіни маєтку князя. Селяни, що зібралися під оливами, старшими за самого Христа, спостерігали за ними, відомими по всій Сицилії своєю жорстокістю. Вони чекали, наче сподіваючись на диво, надто боязкі, щоб зробити крок уперед.
Однак від сил закону дива чекати не доводилося. Міністр Трецца прямо наказав маресьяло тримати своїх карабінерів у бараках. По всьому регіону Палермо того дня не було видно жодного чоловіка у формі Національної поліції.
Натовп за огорожею маєтку князя Оллорто чекав. Шестеро ватажків мафії їздили туди-сюди, наче метрономи, — обличчя незворушні, гвинтівки в чохлах, лупари на плечі, пістолети за поясом, сховані під куртками. Вони не робили ніяких загрозливих знаків до натовпу — повністю ігнорували його, просто їздили мовчки вперед і назад. Немовби сподіваючись, що коні втомляться чи, може, віднесуть кудись цих драконів-охоронців, селяни розгорнули пакунки з їжею, відкоркували пляшки вина. Там були переважно чоловіки, тільки кілька жінок — серед них була Джустіна, яка прийшла разом із батьками, які хотіли виказати зневагу до вбивць Сільвіо Ферри. І все одно жоден з них не наважувався перейти дорогу неспішним коням, заявити свої права на землю, яка, за законом, могла належати їм.
Людей зупиняв не лише страх; ці вершники були «поважні люди», які насправді створювали закони в містечках, у яких вони жили. «Друзі друзів» встановили свій тіньовий уряд, який працював ефективніше за уряд у Римі. З’являвся грабіжник чи крадій худоби? Якщо жертва доповідала про злочин карабінерам, можна було й не сподіватися повернути своє. Але якщо піти до ватажків мафії й заплатити двадцять відсотків, украдену худобу знайдуть і селянин дістане гарантію того, що цього більше не станеться. Якщо якийсь запальний громило вбивав невинного робітника за склянкою вина, уряд нечасто звинувачував його через часті обмовляння та закон омерти. Але якщо родина померлого йшла до одного з цих шести «поважних людей», вони могли здобути жадану помсту й справедливість.
Дрібних злодюжок у бідних кварталах карали, ворожнечу могли владнати з честю, сварку за межі наділів землі розв’язати, не витрачаючи грошей на адвокатів. Ці шестеро були судді, рішення яких неможливо було заперечити або проігнорувати, вироки яких були суворі, й уникнути їх можна було тільки через еміграцію. Ці шестеро мали на Сицилії владу, якої не мав навіть прем’єр-міністр Італії. Тож натовп залишався за стінами маєтку князя Оллорто.
Шестеро ватажків не збиралися разом — то могло бути знаком слабкості. Вони їздили окремо, наче незалежні королі, і кожен возив із собою свій особливий жах. Найбільше з них боялися дона Сьяно з містечка Бісакіно, який їздив на строкатому сірому коні. Йому було вже за шістдесят, і обличчя в нього було таке ж сіре й поцятковане, як його кінь. Він став легендою у двадцять шість років, коли вбив свого попередника — той прикінчив батька дона Сьяно, коли майбутньому донові було дванадцять, і він чотирнадцять років чекав помсти. Одного дня він зістрибнув із дерева на цього чоловіка, коли той їхав верхи, і, схопивши його ззаду, змусив проїхати верхи головною вулицею міста. Проїжджаючи перед
