Сицилієць - Маріо Пьюзо
Високо у своїй вежі князь Оллорто відвернувся від телескопа й не бачив, що сталося далі.
Ґільяно рушив уперед, до стіни. Він дістав із кобури свій важкий пістолет і церемонно вистрілив кожному з мертвих мафіозі в потилицю.
Натовп хрипко заревів, і за кілька секунд тисячі людей увірвались у ворота маєтку князя Оллорто. Ґільяно дивився на них. Ніхто з натовпу не підійшов до нього.
Розділ 22Великодній ранок 1949 року був чудовий. Весь острів густо вкрився цвітом, на балконах Палермо буяли дикими кольорами величезні горщики з рослинами, крізь тріщини в асфальті пробивалися червоні, блакитні, білі дикі квіти — розквітли навіть стіни старих церков. Вулиці Палермо були переповнені містянами, які йшли до дев’ятої години на месу до собору, де сам кардинал мав давати їм причастя. Зійшлися й люди з найближчих селищ у своїх чорних жалобних костюмах, із дружинами та дітьми, і вітали всіх, повз кого проходили, традиційним селянським «Христос воскрес». Турі Ґільяно відповідав не менш традиційним «Хай святиться ім’я Його».
Ґільяно та його люди пробралися до Палермо напередодні. Вони вбрались у похмурий сільський одяг, однак куртки в них були трохи завеликі, адже під ними ховалися автомати. Турі знав вулиці Палермо: за шість років розбійництва він часто прослизав у місто, щоб керувати викраденням заможного пана чи пообідати в знаменитому ресторані та лишити викличну записку під тарілкою.
Під час цих візитів він ніколи не втрапляв у небезпеку. Завжди ходив вулицями з капралом Каніо Сільвестро під боком. Ще двоє чоловіків ішли на двадцять кроків попереду, ще четверо — з другого боку вулиці, ще двоє — на двадцять кроків позаду. І ще одна двійка — трохи далі. Якби Ґільяно зупинили карабінерів для перевірки паперів, вони б стали легкою здобиччю для цих людей, готових стріляти без жалю. Коли він заходив до ресторану, там було повно його охоронців, які сиділи за іншими столиками.
Того ранку Ґільяно привів у місто п’ятдесят чоловіків. Серед них були Аспану Пішотта, капрал та Терранова; Пассатемпо зі Стефаном Андоліні не поїхали. Коли Ґільяно з Пішоттою увійшли до собору, з ними було ще сорок бандитів; решта десятеро з капралом та Террановою чекали в автомобілях позаду будівлі.
Кардинал служив месу; його біле із золотом убрання, велике розп’яття на шиї та співучий голос створювали навколо нього ауру недоторканної, блаженної святості. Собор був повен великих статуй Христа та Діви Марії. Ґільяно вмочив пальці в чашу святої води зі сценами страстей Христових. Ставши на коліна, він бачив величезну склепінчасту стелю та ряди рожевих свічок уздовж стін — приносини святим.
Люди Ґільяно розсипалися по собору, ближче до вівтаря. Усі лави зайняли численні віряни — селяни в чорному одязі, містяни в яскравому великодньому вбранні. Ґільяно опинився біля відомої статуї Діви з апостолами, і на мить його зачарувала її краса.
Співи священиків та служок, шепіт вірян, аромат екзотичних субтропічних квітів на вівтарі, благочестивість молільників по-своєму вплинули на Ґільяно. Востаннє він був на месі п’ять років тому, коли його зрадив перукар Фрізелла. Цього ж великоднього ранку він відчував розгубленість і страх. Скільки разів він казав приреченим ворогам: «Я страчую вас в ім’я Господа та Сицилії», — а тоді чекав, поки вони пробелькочуть ті молитви, що їх він чує нині. На мить йому захотілося мати змогу воскресити їх, як Христос воскрес, підняти їх із вічної темряви, у яку він їх жбурнув. І от тепер, зранку на Великдень, він може відправити до них ще й кардинала. Цей кардинал не дотримав слова, він брехав, зрадив його й став його ворогом. Не має значення те, як чудово він нині співає в цьому величезному соборі. Як зухвало це буде — сказати кардиналові покаятися перед Богом? Чи ж він не завжди благословенний? Чи стане йому смирення зізнатись у тому, що він зрадив Ґільяно?
Меса наближалася до завершення, віряни підходили до вівтаря по святе причастя. Дехто з людей Ґільяно, що стояли біля стін, стали на коліна, отримуючи його. Раніше зранку вони сповідалися абатові Манфреді в його монастирі, тож були чисті, адже злочин мали скоїти вже після церемонії.
Радіючи Воскресінню Христовому, парафіяни виходили із собору щасливі, омиті від гріхів, заповнювали площу, яка виходила на бульвар. Кардинал зайшов за вівтар, і служка вдягнув на нього конічну митру архієпископа. У ній кардинал здавався на фут вищим, над жорстким сицилійським обличчям сяяли золотом вишукані візерунки на митрі — усе це говорило швидше про владу, аніж про святість. У супроводі зграйки священиків він рушив на традиційну молитву в кожній із чотирьох каплиць собору.
У першій каплиці було поховання короля Рожера І, у другій — імператора Фрідріха ІІ, у третій — Гайнріха VІ, а остання містила попіл Констанції, дружини Фрідріха ІІ. Надгробки з білого мармуру були прикрашені прекрасними мозаїками. Окрема капличка призначалася для срібної усипальниці, де стояла тисячофунтова статуя святої Розалії, покровительки Палермо, яку містяни носили вулицями в її день. У цій усипальниці зберігалися останки всіх архієпископів Палермо, і саме тут мали поховати кардинала, коли він помре. Це була його перша зупинка, і саме тут, коли він став на коліна для молитви, Ґільяно та його люди оточили їх із почтом. Один із бандитів зачинив усі входи до усипальниці, щоб ніхто не підняв тривогу.
Кардинал підвівся, щоб дати відсіч. А тоді побачив Пішотту. Він пам’ятав це обличчя, але не таким, яким воно було нині. Тепер це було обличчя диявола, який прийшов по його душу, щоб підсмажити його плоть у пеклі.
— Ваше преосвященство, — мовив Ґільяно,
